Розділ 28. Тіні

Шлях назад до головного блоку здавався маршем привидів. Магнітні захвати випустили їх, але відчуття кайданів на зап'ястях залишилося - воно в'їлося під шкіру разом із металевим присмаком озону та нудотним смородом горілої плоті, що просяк їхній одяг. Джон ішов першим, його ноги були наче налиті рідким свинцем. За ним, хитаючись і щось безперервно шепочучи собі під ніс, плівся Фред. Замикала цю процесію №11 - її кроки були легкими, майже нечутними, наче вона не щойно вийшла з кривавої бані, а завершила звичайну нічну зміну в госпіталі.

Коли вони переступили поріг свого сектору, важкі герметичні двері за ними захлопнулися з таким гуркотом, що Джон мимоволі здригнувся, очікуючи нового удару струму. У залі панувала мертва, гнітюча порожнеча. Навіть звичний джаз на фоні замовк. Десять порожніх ліжок тепер стояли як надгробки, нагадуючи про тих, хто не пройшов іспит на "переконливість".

- Фреде... - Джон зупинився посеред зали й повільно простягнув руку до брата, намагаючись торкнутися його плеча. - Фреде, послухай мене. Це була гра. Ти чуєш? Лише клята вистава. Я мав так сказати, щоб нас не спопелили прямо там!

Фред відсахнувся, наче від удару розпеченим залізом. Він притиснувся спиною до холодної бетонної стіни, і його очі, розширені й налиті кров'ю, дивилися на Джона з такою чистою, кристалізованою відразою, що в Джона всередині щось обірвалося.

- Не підходь, - прохрипів Фред. Його голос ламався, розшаровуючись на кілька дивних тональностей. - Голоси казали мені, що ти - світло. Що ти - захист. Вони обманювали мене всі ці роки. Ти - темрява, Джоне. Ти сам це визнав. Ти насолоджувався кожною секундою, коли розповідав про ніж... Я бачив твій погляд. Ти не грав. Ти нарешті став собою.

- Це була брехня, Фреде! Чуєш?! Жахмейстер хотів почути монстра - і я дав йому монстра! Якщо б я завагався хоч на мить, я б зараз димівся на тому кріслі поруч із №29!

- Ти збрехав занадто професійно, Джоне, - Фред забився у свій куток на нарах, закрив вуха долонями й почав ритмічно розгойдуватися, заплющивши очі. - Ти збрехав так, що навіть вони замовкли. Мої голоси тепер шепочуть тільки одне: "Бійся брата". Бійся того, хто так легко відмовляється від людського. Іди геть... Іди геть, вбивце!

Джон відступив, відчуваючи, як у грудях розростається порожнеча, холодніша за космос. Він повернувся і наткнувся на спокійний, майже медичний погляд №11. Вона стояла біля умивальника, методично змиваючи невидимий бруд зі своїх довгих, тонких пальців.

- Ти йому нічого не доведеш, - кинула вона, не повертаючи голови. - Для нього реальність - це те, що звучить найпереконливіше. А ти сьогодні був великим актором, Джоне. Твоя сповідь була... надихаючою.

Джон підійшов до неї впритул, відчуваючи, як кулаки стискаються самі собою від безсилої люті. 

- Навіщо ти це зробила? - тихо, майже пошепки запитав він. - Там, за столом. Оця історія про пацієнтку, про передозування... Ти ж просто підіграла йому, так? Ти зрозуміла правила швидше за всіх і видала цьому психопату версію, яка б його задовольнила. Ти не вбивала ту жінку, №11. Скажи, що це теж була гра.

Медсестра повільно вимкнула воду. Краплі зривалися з її пальців і з металевим звуком билися об дно раковини. Вона повернулася до нього, і Джон побачив у її зіницях таку глибину байдужості, від якої захотілося закричати. Там не було жодної іскри гри. Жодного натяку на подвійне дно.

- Знаєш, у чому твоя слабкість, Джоне? - промовила вона, повільно витираючи руки об шматок чистої тканини. - Ти все ще відчайдушно намагаєшся бути хорошим хлопчиком у світі, де мораль давно згнила. Ти вигадав собі казку, що твоя брехня - це щит. А я не вигадую. Я справді це зробила. Я справді хотіла побачити, як її життя зупиняється під моїм пальцем на поршні шприца. І Жахмейстер залишив мене жити не за акторську гру... а за те, що я - його ідеальне відображення.

Джон заціпенів, наче йому вкололи паралітик. Він шукав у її обличчі хоча б тінь сумніву, хоча б легке тремтіння губ, яке б видало брехню, але там був лише спокій могильної плити. 

- Я не вірю тобі, - видавив він крізь зціплені зуби. - Ти не така,я  ж знаю те..

- Віра - це розкіш, якої ми не заслуговуємо, - холодно відрізала №11 і пішла до свого ліжка, залишивши Джона стояти посеред порожнього блоку наодинці з власним страхом.

Раптом світло в приміщенні почало повільно гаснути, а потім спалахнуло яскравим, неприродно теплим золотистим кольором. З прихованих динаміків пролунала легка класична музика - витончений скрипковий вальс, який звучав тут настільки сюрреалістично, що здавався знущанням.

- Мої дорогі фіналісти! - голос Жахмейстера розлився залою, солодкий, урочистий і наповнений якоюсь хворобливою гордістю. - Ви пройшли крізь чистилище. Ви довели, що гідні стати частиною мого великого фіналу. №17 - мій ідеальний брехун. №11 - моя абсолютна істина. І №41 - мій місток у солодку безодню безумства. Ви - три стовпи, на яких триматиметься завтрашня розв'язка.

Джон підняв голову до камери, чекаючи нового болю.

- Сьогодні я буду милостивим, - продовжував голос. - Ви заслужили на перепочинок. Через годину я запрошую вас на останню вечерю. Справжню вечерю, без гнилі чи тетрахлорометану... Напевно. Їжте так, наче це ваш останній хліб на цій землі! Бо для декого з вас, фінал стане останнім кадром. Насолоджуйтесь спокоєм, мої любі. Після бенкету ми закриємо завісу.

Музика стихла, залишивши лише тихий шепіт Фреда в кутку та гучне калатання серця Джона. Остання вечеря. Скоро все закінчиться.