Розділ 27. Сповідь акторів

Темрява навколо круглого столу не була просто відсутністю світла - вона здавалася живою, маслянистою масою, що вбирала в себе звуки й тепло. Тринадцять стільців, тринадцять життів, затиснутих у лещата магнітних захватів. Джон відчував, як холодна сталь на зап'ястях вібрує в унісон із низькочастотним гулом, який видавали мідні кабелі над їхніми головами. Цей гул проникав крізь шкіру, входив у кістки й змушував зуби мимоволі цокотіти.

- Почнемо з №11, - голос Жахмейстера розкотився атріумом, наче удар грому в закритій камері. - Наша ангел милосердя. Білий халат, чисті руки, стерильне сумління. Медсестра, яка бачила стільки смертей, що вони перестали бути для неї трагедіями, ставши просто черговими рядками в журналі обліку пацієнтів.

Мідний обруч над дівчиною спалахнув холодним, мертвотно-синім світлом. №11 сиділа нерухомо, її спина була прямою, як струна, а підборіддя - гордо піднятим. У цьому синьому сяйві її обличчя здавалося витесаним із білого мармуру, позбавленим будь-яких людських емоцій. Вона не кліпала, навіть коли кабель над її головою почав видавати звук, схожий на розлючене шипіння змії, що відчула тепло крові.

- Скажи нам, - продовжував Жахмейстер, і в його голосі почулося хиже, майже фізичне задоволення. - Та пацієнтка... молода жінка в операційній. У неї було все життя попереду. Ти ввела їй дозу анестезії, що втричі перевищувала норму. Ти власноруч вимкнула її серце, дивлячись на монітор, поки пряма лінія не стала твоєю єдиною реальністю. В офіційному звіті це назвали "непередбачуваною реакцією". Але ми тут не пишемо звітів для комісій. Скажи правду: ти просто втомилася того дня? Чи ти зробила це навмисно, щоб на мить відчути себе богом, який вирішує, кому дихати, а кому - ні?

За столом запала така тиша, що Джон чув, як піт стікає по його хребту. Він очікував на істерику, на сльози чи палкі заперечення. Але №11 лише повільно, з крижаним спокоєм підняла погляд на об'єктив камери під стелею.

- Це правда, - сказала вона. Голос був рівним і сухим, позбавленим будь-якого натяку на каяття. - Я ввела препарат навмисно. Я хотіла побачити цей момент... момент, коли людина стає просто об'єктом. І мені не було шкода. Ані тоді, ані зараз. Я відчула лише полегшення від тиші, що настала.

Джон відчув, як крижаний подих пройшов по його тілу. Це була не просто правда — це була декларація монстра. Вона не намагалася виправдатися втомою чи помилкою. Вона прийняла свою темряву. Мідний обруч над нею завібрував, налився інтенсивним фіолетовим світлом, але раптом... згас.

- Оце так щирість, - у голосі Жахмейстера почулося справжнє захоплення. - Ти не граєш у святість, №11. Ти подала мені свою чорну душу на срібній тарілці, не здригнувшись. Ти житимеш. Мені потрібні такі холодні очі в моєму Майданчику.

А далі почалося криваве очищення.

Жахмейстер рухався за годинниковою стрілкою, наче жнець на полі. №29 невпевнено намагався довести, що він ніколи не зраджував свою сім'ю. Він кричав про кохання до дружини, присягався пам'яттю своїх дітей, але його голос тремтів, ламався від тваринного жаху перед розрядом. Система зчитала цей страх як фальш. Але.. це справді була невправда.

- Ти брешеш, - відрізав Жахмейстер. - Твоя брехня смердить відчаєм боягуза, а не щирістю чоловіка.

Тріск розряду був подібний до пострілу. Білий спалах випалив повітря. №29 вигнувся в кріслі з таким хрускотом у хребті, що Джон мимоволі заплющив очі. Через секунду все скінчилося. На стільці залишилася лише обвуглена оболонка, від якої йшов солодкуватий, нудотний дим.

Потім був №10. Він зізнався у дрібній крадіжці, але намагався пояснити це бідністю. Кабель спалахнув миттєво - Жахмейстер не терпів виправдань. Потім №01, №14, №22... Атріум наповнився смородом горілої плоті. Стіл перетворився на цвинтар. Жахмейстер вичищав "непереконливих" з хірургічною жорстокістю. Йому було байдуже, що вони зробили в реальному житті - він карав за те, що вони не могли з честю нести свій гріх тут.

Нарешті, черга дійшла до Джона. Повітря навколо нього наелектризувалося так, що шкіра почала колоти.

- Номер сімнадцять, - голос Жахмейстера став майже лагідним. - Джоне. Мій улюблений пацієнт. Ти бачив моє нічне кіно. Ти бачив той ніж із дерев'яною ручкою. Ти бачив свій власний погляд - спокійний, майже релігійний, коли ти стояв над батьками. Скажи мені, Джоне... Скажи так, щоб я відчув вібрацію кожної твоєї клітини... Ти вбив їх? Ти насолоджувався тим, як сталь розсікає тканину їхнього життя?

Джон знав: якщо він скаже "ні", він помре так само, як №29 чи №01. Його "ні" буде звучати як благання жертви, а не як істина. Щоб вижити, він мав стати тим персонажем, якого Жахмейстер створив для нього вночі. Він мав розірвати свій спогад про вогонь і замінити його на спогад про ніж.

- Так, - сказав Джон. Голос був низьким, твердим і настільки впевненим, що він сам злякався своєї сили. - Я вбив їх. Я зробив це повільно, бо хотів, щоб вони нарешті побачили мене. Пожежа була лише фінальним аккордом, декорацією для мого тріумфу. Я - вбивця.

Мідний кабель над ним затремтів, налився сліпучим білим світлом, готуючись випустити смерть. Джон не кліпнув. Він тримав цей погляд, кидаючи виклик самій системі. Світло раптом почало згасати.

- Браво... - прошепотів Жахмейстер. - Яке прекрасне перетворення. Ти прийняв свою форму, Джоне.

Джон залишився жити, але відчув, як Фред, що сидів за два стільці від нього, видав приглушений звук, схожий на схлип помираючої тварини. Брат дивився на нього з таким жахом, наче Джон щойно перетворився на демона прямо в нього на очах.

Залишився останній. Номер сорок один. Фред.

Мідний кабель над ним зашумів, наче радіоперешкоди в порожньому будинку. Фред сидів, обхопивши себе руками, його тіло дрібно тремтіло, а очі бігали по залу, наче шукаючи вихід у порожнечі.

- Фреде, - почав Жахмейстер, і в його голосі з'явилося щось схоже на наукову цікавість. - Твій брат щойно зізнався в жахливому. Він - монстр. Це ми з'ясували. Але де був ти ці дванадцять років? Твоя родина вважала тебе зниклим, майже мертвим. Ти вештався нетрями, ти зникав із радарів. Але головне не "де", а "чому". Розкажи нам про друзів, яких ніхто не бачить. Про тих, хто шепоче тобі, коли ти намагаєшся заснути. Про тих, хто наказав тобі піти з дому.