Розділ 25. Механічний апельсин

Сон не прийшов. Джон лежав у густій, маслянистій темряві блоку, яка, здавалося, мала власну вагу. Він стискав "Гамлета" здоровою частиною долоні так міцно, що шкіра на кісточках побіліла. Слова Марі про те, що його домівка згоріла, пульсували в скронях разом із кожним ударом серця. Він пам'ятав вогонь. Він пам'ятав, як плавився пластик на вікнах, перетворюючись на чорні сльози, і як ревів переляканий кисень, вриваючись у кімнату. Це була його остання істина. Його єдиний якір у цьому океані болю. Поки він пам'ятав жар того полум'я, він знав, ким він є.

Годинник на стіні показував третю ночі - годину, коли людська воля найслабша, а тіні стають найдовшими. Раптом тиша лопнула, як натягнута струна. Світло в блоці не ввімкнулося - навпаки, воно згасло остаточно, висмоктавши навіть слабкі відблиски з коридору. Двері їхнього сектору розійшлися без жодного звуку, і в прорізі виникла постать, що здавалася дірою в самому просторі.

Жахмейстер не йшов - він просто матеріалізувався поруч із ліжком, наче сама темрява згустилася в людську подобу. Його чорний костюм поглинав слабке фосфоричне сяйво приладів.

- Номер сімнадцять, - голос Жахмейстера пролунав не в повітрі, а безпосередньо в центрі мозку Джона, викликаючи нудотну вібрацію в зубах. - Твій час для рефлексії вичерпано. Прийшов час для прямого впорскування істини. Візуалізація починається... зараз!

Джон відчув, як його м'язи миттєво здерев'яніли, паралізовані якимось зовнішнім сигналом. Жахмейстер схопив його за плече - рука в рукавичці здалася холодним сталевим затискачем, що прокушує тканину і шкіру. Одним різким, майже невагомим ривком він підняв Джона з ліжка. Він тягнув його за собою коридорами, де стіни миготіли мільйонами червоних індикаторів серверних стійок. Весь цей світ гудів, наче гігантський вулик, перетравлюючи тисячі життів у код.

Нарешті вони зупинилися в круглій камері обскура. Тут не було вікон, лише суцільна стіна з моніторів надвисокої чіткості, що утворювали панораму в триста шістдесят градусів. У центрі стояло металеве крісло, схоже на трон для страт. Жахмейстер кинув Джона в нього, і магнітні ремені самі обхопили його груди, горло та понівечені кінцівки.

- Знаєш, Джоне, -  Жахмейстер нахилився так близько, що його тінь повністю накрила обличчя в'язня. - Марі каже, що я - бастард. Але я просто архітектор, який виправляє помилки пам'яті. Ти досі віриш у солодку казку про вогонь? Про нещасний випадок, який очистив твою совість попелом? У поп-культурі це називали "Механічним апельсином". Старий добрий метод Людвіга. Але там вони хотіли виправити поведінку. Я ж хочу виправити твоє сприйняття. Ти досі віриш, що ти - звичайний кур'єр, чий світ згорів у вогні випадковості.

Тонкі сталеві дуги висунулися зі спинки крісла. Металеві затискачі вчепилися в крайні плоті повік Джона. Клац. Очі були примусово розкриті. Повіки вивернуло назовні, позбавляючи можливості навіть на частку секунди зануритися в рятівну темряву. Сльози миттєво застилали зір, але автоматичні піпетки почали впорскувати холодний, прозорий розчин, роблячи його погляд кришталево чітким.

- Не кліпай, Джоне. Дивись на те, ким ти є насправді, коли ніхто - навіть Бог - не бачить.

Усі монітори навколо спалахнули водночас. Але на них не було вогню. Там була кухня. Його рідна кухня, залита неживим, білим світлом люмінесцентних ламп. Джон побачив на екрані своїх батьків - вони сиділи спиною до камери, мирно пили чай, обговорюючи якісь побутові дрібниці. А з глибини коридору, з тієї самої темряви, виходив він.

Джон на екрані тримав довгий, ідеально наточений ніж. Його рухи були не хаотичними, а вивіреними, майже граційними.

- НІ! ЦЬОГО НЕ БУЛО! - закричав Джон, і його голос перетворився на кривавий хрип. - Ти брешеш! Був дим! Я відчував, як горять мої легені! Я намагався вибити двері спальні! Я чув їхні крики з-за вогню!

На екрані "Джон" підійшов до батька ззаду. Він поклав руку йому на плече - майже ніжно - і одним точним рухом перерізав горло. Мати обернулася, її обличчя спотворилося в німому крику, але ніж у руках сина вже летів їй назустріч. Це не був монтаж. Якість зображення була такою, що Джон бачив кожну краплю крові, яка бризкала на шпалери з квітковим орнаментом, бачив, як тремтіла кожна жилка на руках батька в передсмертній агонії.

- Це нейромережа! Це твоя хвора фантазія! - Джон вився в кріслі, відчуваючи, як сталеві кріплення впиваються в череп. - Я любив їх! Я був готовий померти замість них! Ти просто хочеш забрати моє минуле, щоб я став твоїм рабом! Ти хочеш, щоб я повірив у це лайно, аби я зламався!

- Поглянь на свої очі на відео, номер сімнадцять, - голос Жахмейстера став тягучим, як розплавлений свинець. - Поглянь на цей спокій. Це не маска. Це істина. Ти вбив їх холоднокровно, а вогонь розпалив лише для того, щоб приховати сліди свого тріумфу. Ти просто витіснив це, створивши собі образ героя-невдахи. Але пікселі не брешуть. Вони пам'ятають те, що ти боїшся згадати.

На моніторах кадри вбивства почали повторюватися в уповільненій зйомці, з різних ракурсів. Джон бачив себе великим планом: на екрані його обличчя випромінювало не гнів, а якесь дике, релігійне звільнення. Він бачив, як "він" витирає ніж об скатертину, яку мати купувала на Різдво.

- БРЕХНЯ! ТИ - ПАРАЗИТ! - Джон дивився прямо в центр пульсуючого екрана, захлинаючись від власного відчаю, але його голос був твердим, як граніт. - Ти можеш підробити кожен атом цього відео, ти можеш створити ідеальну картинку, але ти ніколи не підробиш те, що я відчуваю тут! Я пам'ятаю жар! Я пам'ятаю, як обпалив руки об дверну ручку! Я пам'ятаю свій крик, коли дах почав падати! Я — людина, яка бачила, як горить її світ, і я ніколи не прийму твою цифрову отруту!

Він кричав з такою щирою, надривною силою, що в повітрі, здавалося, почало тріщати від напруги.

- Твоє "слабке місце" - це наша пам'ять! - продовжував Джон, і сльози, вперемішку з антисептиком, стікали по його щоках. - Ти можеш тримати мою душу в цьому метавсесвіті, ти можеш різати моє тіло, але ти не змусиш мене повірити в це кіно! Я знаю, хто я! Я - син своїх батьків, а не їхній кат!