Розділ 24. Слабке місце

Вечір у житловому блоці пахнув не просто залізом, а чимось солодкувато-гнильним, наче в покинутій оранжереї, де квіти почали перетворюватися на перегній. Джон сидів на краю своїх нар, не в силах навіть підняти голову. Його тіло було полем битви, на якому не залишилося переможців. Ліва рука - білий, просочений сукровицею кокон, що нагадував забинтовану лапу мертвої тварини. Права - розпухла, багряно-синя маса з розтерзаними нігтьовими пластинами, кожен нерв у якій продовжував вити від пережитого шоку. Він відчував себе понівеченим манекеном, якого невдалий майстер спробував зібрати з різних наборів запчастин, забувши вкласти всередину душу.

Фред лежав на протилежному боці, повернувшись до стіни. Його плечі дрібно здригалися, а з боку ліжка доносилося тихе, монотонне скиглення - звук людини, чий світ зруйнувався остаточно. Джон хотів щось сказати, можливо, виправдатися за свою жорстокість у залі, але слова застрягали в горлі, як сухий попіл. Між ними тепер пролягла не просто образа, а справжня метафізична прірва, заповнена фтористоводневою кислотою та соромом.

Коли світло в блоці перейшло в режим тьмяного нічного чергування, біля входу почувся ледь вловимий шурхіт шовку об бетон. Марі виникла з тіні так само беззвучно, як і завжди, але цього разу вона не зупинилася на порозі. Вона підійшла впритул і сіла на край ліжка Джона. Вперше він відчув від неї не запах ліків, а аромат озону та нічного дощу - запах, якого не могло бути в цьому місці.

- Я принесла її, - тихо сказала вона, простягаючи "Гамлета". Книга виглядала ідеальною. Вона випромінювала дивне, майже місячне світло, а сторінки були такими білими, наче їх ніколи не торкалася рука людини.

Джон обережно взяв фоліант своїми понівеченими пальцями. - Чому ти це робиш? - прохрипів він. - Чому ти допомагаєш саме мені?

Марі зазирнула йому в очі, і Джону на мить здалося, що в її зіницях відбивається неосяжне зоряне небо, а не брудні стіни блоку. 

- Ти думаєш, що це просто в'язниця, Джоне? - її голос зазвучав інакше, глибше, з відлунням, якого не давала акустика приміщення. - Люди звикли мислити категоріями "вгору" або "вниз". Рай або Пекло. Але всесвіт набагато складніший. Є зони транзиту, "застиглі" кадри між вдихом і видихом. Це метавсесвіт, де душі чекають на свою чергу. Але Жахмейстер... він не просто наглядач.

Вона наблизилася до його вуха, і Джон відчув холод, що виходив від її шкіри. 

- Він - помилка творіння. Кажуть, він бастард самого Бога та Сатани, народжений у момент, коли вони обоє відвернулися від світу. Він не належить ні Світлу, ні Темряві, тому він створив свій "Ігровий Майданчик". Його бояться в Пеклі, бо він може затримати душу назавжди, не віддаючи її на тортури. Його ненавидять у Раю, бо він краде тих, хто мав піти на спокуту. Він консервує нас, як метеликів у формаліні.

- А ти? Хто ти в цій схемі? - Джон затамував подих. 

- Я - ангел, який програв у карти своє право на свободу, - Марі гірко посміхнулася. - Я заборгувала йому дуже давно, ще до того, як твоє місто було побудоване. І тепер я відплачую борг, працюючи на нього. Я пишу тобі це, бо бачу: ти не просто хочеш вижити. Ти хочеш повернути собі право бути людиною. Але пам'ятай: коли ти вирішив залишитися на Майданчику замість того, щоб піти до кінця в першій грі, ти прирік себе на щось гірше за смерть. Ти став неупокоєною тінню. Вихід звідси є, але він дорожчий за будь-який палець.

Вона швидко встала, її постать на мить розмилася в повітрі, наче цифровий гліч, і вона зникла в коридорі.

Джон лихоманково відкрив книгу. Між сторінками "Гамлета" він знайшов тонкий аркуш цигаркового паперу, вкритий дрібним почерком Марі. Літери наче світилися в темряві.

«Джоне, слухай серце, а не динаміки. Тут не вмирають по-справжньому, тут лише розкладаються на інформаційні пласти. Ти вже помер там, у своєму світі - кур'єр під дощем, чия домівка згоріла від підпалу. Але замість Суду ти потрапив у капкан Жахмейстера. Він тримає нас тут, поки ми не забудемо свої імена. Кожна смерть на Майданчику - це лише перезавантаження болю. Справжня смерть можлива лише тоді, коли ти покинеш цю зону транзиту і підеш на Великий Суд. Там, де Рай або Пекло приймуть тебе назавжди.

Він боїться цього. Жахмейстер має одне слабке місце. Його влада тримається на твоєму страху перед фізичним болем. Але його "божественність" - це лише ілюзія, побудована на викраденій енергії наших страждань. Він боїться справжнього Кінця, бо тоді він втрачає над тобою контроль. Слабке місце Жахмейстера - це...»

На цьому речення обривалося різким, рваним розчерком. Останнє слово було не просто розмите, воно було видерте з паперу, наче сама реальність завадила його написати.

Джон був у повному шоці. Його мозок відмовлявся приймати цю інформацію. Метавсесвіт? Бастард Бога? Він згадав дещо - гаряче, вогонь... Невже це був його кінець? А все, що відбувалося тут - ампутація, голки під нігтями - було лише спробою Жахмейстера "законсервувати" його в цьому проміжному стані, не даючи душі піти далі?

Він глянув на свої руки. Вони були справжніми. Біль був справжнім. Але якщо Марі права, то Жахмейстер - це просто паразит, який живиться їхньою неможливістю нічого зробити.

Джон відкинувся на подушку, стискаючи книгу. Тепер Джонатан розумів, чому так беріг ці сторінки. У світі, де все - цифрова ілюзія та вічний біль, слово було його єдиною зброєю.

Він заплющив очі, і йому здалося, що крізь стіни він чує не гул вентиляції, а тихий, зловісний сміх Жахмейстера. Він спостерігав. Жахмейстер знав, що Джон тепер володіє знанням, яке може зруйнувати весь цей Майданчик.