Розділ 23. Хімія Істини

Перші секунди тиші в залі були найважчими. Вони не були порожніми - вони були наповнені низьким шипінням кислоти, що роз'їдала захисне покриття металевих підголівників, і важким, переривчастим диханням сімнадцяти людей, закованих у сталеві крісла. Джон відчував, як піт стікає по хребту холодними краплями, наче комахи, що повзають по шкірі. Сталева голка вже торкалася нігтя вказівного пальця правої руки. Вона була не просто інструментом - вона була вектором, що вказував прямо в центр його нервової системи, обіцяючи розібрати його свідомість на елементарні частки.

- А-а-а-а-а! - розірвав тишу пронизливий, надривний крик десь із задніх рядів.

Джон не міг повернути голови, затиснутої в обручі, але почув, як тіло в кріслі забилося в судомних конвульсіях. Хтось не витримав психологічного тиску ще до першого удару клапана. Почулося гучне шипіння, їдкий запах паленої накидки і щось значно гірше - солодкуватий, нудотний дух м'яса, що розчиняється в реактивах. Номер 08. Тихий хлопець, який зазвичай намагався злитися зі стінами, тепер став центром жахливої експозиції. Кислота вже почала свою роботу, проїдаючи його плече до ключиці.

- Перший пішов, - весело прокоментував голос Жахмейстера, що лунав нізвідки і звідусіль водночас. - Валентність нуль. Яка жалість. Стабільність - це не про нього.

Джон зціпив зуби так, що в щелепі щось болісно хруснуло, а в вухах задзвеніло. Він перевів погляд на Фреда. Брат сидів праворуч, його обличчя було білим, як крейда, а губи судомно шепотіли щось нерозбірливе - чи то молитву, чи то прокляття самому собі. Фред навіть не торкнувся своєї голки, він просто заціпенів. Над його головою скляна колба вже почала здригатися від надлишку тиску, готуючи першу порцію смерті.

- Фреде, тисни! - прошипів Джон. Власний голос здався йому чужим, наче звук тертя іржавого заліза об камінь. - Тисни, або воно з'їсть твої мізки ще до того, як ти встигнеш згадати матір!

Джон натиснув на свій перший палець.

Біль не був гострим. Він був об'ємним, всепоглинаючим. Це був білий вогонь, що вибухнув під нігтем і миттєво прошив руку до самого плеча, змушуючи пальці лівої, понівеченої руки судомно стиснутися в бинтах. Джон загарчав, ковтаючи гарячу, в'язку слину. Він бачив, як дзеркальна сталь повільно, міліметр за міліметром, входить у рожеву тканину під пластиною нігтя. Один. Другий. Кров, густа і майже чорна під штучним світлом ламп, почала повільно сочитися з-під металу. Це було схоже на те, як сік отруйної латексної ліани витікає з глибокого розрізу, обіцяючи параліч усьому живому.

- Це лише... хімія, Джоне... просто обмін електронами... - почувся зліва напружений, наче натягнута струна, голос №11.

Вона вже проштовхнула голку на половину. Її обличчя перетворилося на маску з мокрого сірого граніту. Вона не кричала, вона лише дихала так, наче намагалася висмоктати весь кисень із цієї проклятої зали. Джон зробив останній, найважчий поштовх вказівним пальцем. Хрускіт нігтя був ледь чутним, але в його черепі він пролунав як постріл у закритій кімнаті. Голка вперлася в сенсор. Тихе дзижчання над його головою миттєво припинилося.

- Раунд два, - голос Жахмейстера став жорсткішим, майже діловим. - Середній палець. Час реакції скорочується. Хімія не любить тих, хто наслідує Гамлета. Ви ж не хочете стати осадом на дні цієї пробірки?

Тепер крики в залі стали масовими і нестерпними. Зал наповнився звуками ударів металу об метал - гравці в паніці намагалися вирватися, але крісла тримали їх мертвою хваткою. Джон бачив, як над головою Фреда перша важка крапля кислоти нарешті відірвалася від клапана і повільно, наче в сповільненій зйомці, впала йому на передпліччя. Брат закричав - тонко, пронизливо, по-дитячому. Густий білий дим піднявся над його шкірою, наповнюючи повітря гострим запахом хімічного опіку.

- Фреде! Середній палець! Зараз же! - Джон уже заганяв другу голку. Біль почав ставати звичним, майже ритмічним, як удари метронома. Він відчував, як сталь шкрябає по кістці фаланги, вириваючи з грудей нові й нові хрипи.

На третьому пальці Джон раптом перестав чути навколишній хаос. Його мозок, перевантажений стражданням, почав фільтрувати реальність. Він зосередився на відчутті тієї самої "чистої реакції", про яку марив №02. Він зрозумів страшну істину: щоб вижити, треба перестати боротися з кріслом. Треба стати його частиною. Стати холодним металом. Кожен новий поштовх голки - це не було каліцтво, це був кріпильний болт, що приєднував його до волі Жахмейстера. Кожна крапля крові, що капала на підлокітник, була мастилом для цього механізму.

Четвертий палець - безіменний. Найслабший. Джон відчув, як №11 здригнулася всім тілом. Її механізм маніпулятора заклинило на чверті шляху. Велика крапля кислоти впала їй прямо на коліно. Вона не скрикнула - вона була занадто гордою для цього, - лише люто зашипіла крізь зціплені зуби, і Джон побачив у її розширених зіницях не страх, а холодний, звірячий розрахунок. Вона почала з силою бити здоровою рукою по підлокітнику, не звертаючи уваги на те, що шкіра на зап'ясті вже здирається об метал.

- Допомогти?.. - прохрипів Джон, хоча розумів усю абсурдність своєї пропозиції. Він не міг навіть поворухнути головою.

- Сама впораюсь... замовкни! - виплюнула вона, і з хрускотом проштовхнула голку до упору, зупиняючи потік смерті над собою.

П'ятий раунд. Великий палець. Останній рубіж. Зал тепер нагадував гербарій, що повільно тліє у вогні. З сімнадцяти гравців четверо вже не подавали ознак життя - їхні крісла були залиті прозорою, димлячою рідиною, яка методично доїдала залишки облич та грудних клітин. Фред, з обпаленою до м'яса рукою, з останніх сил, захлинаючись плачем, зміг натиснути свій останній сенсор. Він ридав уголос, дивлячись на свої понівечені, скривавлені пальці, але він був живий. Він пройшов крізь це пекло.

Джон натиснув востаннє. Великий палець чинив найбільший опір. Біль був настільки концентрованим, що на кілька секунд світ просто згас, залишивши лише яскраві білі іскри перед очима. Всередині нього щось остаточно обірвалося. Коли він почув фінальний клац механізму, він не відчув радості. Тільки порожнечу.