Розділ 22. Чорнило та іржа

Ранок третього дня не приніс полегшення. Він не настав як світанок, а просто просочився в житловий блок брудним, сизим маревом, що пахло озоном, дезінфекцією та старою кров'ю. Джон прокинувся за мить до того, як спрацювали динаміки. Його ліва рука лежала на грудях - важка, чужа, закована в тугу пов'язку, що за ніч перетворилася на твердий панцир. Мізинець, якого не було, болів найдужче. Фантомний біль виявився підступнішим за справжній: він не просто пульсував, він свердлив порожнечу, наче намагаючись довести, що неможливо просто так відрізати частину себе і залишитися колишнім. Джон відчував кожен суглоб пальця, якого не існувало, кожен міліметр шкіри, що тепер стала лише спогадом.

Він повільно сів на своє ліжко, і світ навколо хитнувся. Стеля здавалася занизькою, стіни - надто щільними. №11 вже не було - її спальне місце було застелене з хірургічною точністю, без жодної зморшки на сірій ковдрі. Джон глянув на те місце і відчув укол холоду; вона була як механізм, що не потребує відпочинку. Його брат, Фред, спав навпроти, згорнувшись калачиком, наче дитина, і здригався уві сні від кожного звуку в системі вентиляції.

Джон дивився на брата, і в його душі замість звичної турботи ворушилося лише глухе роздратування. Спорідненість здавалася йому тепер чимось на кшталт омели - рослини-паразита, що міцно вчепилася в його гілки. Вона не давала сил, вона тільки обтяжувала, вимагаючи захисту, на який у Джона більше не було ресурсів. Він думав про те, що Фред - це ще одна рана, яку Жахмейстер рано чи пізно змусить роз'ятрити.

- Тобі варто було б поспати ще трохи. Ти виглядаєш так, ніби вже програв наступну гру, навіть не побачивши її правил.

Джон різко обернувся, і в шиї щось болісно клацнуло. Марі стояла біля його ніг. У цьому залізобетонному світі, серед іржі та бетону, вона виглядала як помилка реальності - надто чиста, надто тендітна. Її біла сукня здавалася інкрустованою світлом, яке не мало звідки братися в цьому похмурому блоці.

- Ти знову тут, - хрипко промовив Джон, намагаючись проковтнути сухий клубок у горлі. 

- Я принесла тобі води. Ти втратив багато рідини вчора, - вона простягнула залізну кружку. - І... я бачила, що сталося з твоєю книжкою. Мені дуже шкода.

Вона вказала на "Гамлета", що лежав біля подушки. Обкладинка була спотворена блідо-рожевою сукровицею, що в'їлася в папір, змішавшись із пилом. Книга виглядала так само понівеченою, як і рука Джона. Він потягнувся до неї здоровою рукою, але Марі м'яко випередила його. Її пальці, тонкі й холодні, майже невагомо торкнулися обкладинки.

- №02 так старався її відчистити того разу, - тихо сказала вона, дивлячись на Джона з такою щирою печаллю, що йому захотілося відвернутися. - Ти вірив, що це єдина річ тут, яка має вагу. Що це насіння нормального світу в цій пустелі. Дозволь мені... я приведу її до ладу. Тут є спеціальні хімічні розчини в лабораторії, де я працюю. Я вичищу її до вечора і поверну. Обіцяю.

Джон завагався. Книга була його останнім якорем, єдиним доказом того, що він колись був кимось іншим - не номером 17, а людиною, яка читала Шекспіра в перервах між доставкою піци. Але погляд Марі був таким благальним, що він просто кивнув. Коли вона забирала фоліант, її пальці на мить затрималися на його забинтованому зап'ясті.

- Він не зможе зламати те, що вже розбите, Джоне. Пам'ятай про це, - прошепотіла вона, розвернулася і швидко зникла в тіні коридору, сховавши книгу під свою накидку.

Години до початку гри тягнулися, як гаряча смола. Джон вийшов у загальний зал, і гомін розмов миттєво вщух. Решта шістнадцять гравців обходили його десятиметровою дугою, наче він був джерелом радіації. Їхній шепіт був подібний до шурхоту тисяч комах у стінах: "Вбивця...", "Зрадник...", "Улюбленець...". Вони бачили його бинт і бачили в ньому не жертву, а спільника Жахмейстера. Джон сидів на підлозі, притулившись потилицею до холодної сталі опори, і відчував, як усередині нього щось остаточно застигає, перетворюючись на камінь. Він більше не намагався шукати в їхніх очах розуміння. Якщо вони обрали його на роль лиходія - він зіграє її так, що вони пошкодують про свій вибір.

Рівно об одинадцятій простір над Ігровим Майданчиком здригнувся від низькочастотного гулу. Голос Жахмейстера розлився під стелею - оксамитовий, сповнений прихованої насмішки.

- Мої дорогі виживанці! Мої маленькі атоми в цій великій реакції! Сьогодні особливий день. День пам'яті нашого вчителя, №02. Він був людиною логіки та формул, але, на жаль, він не врахував, що іноді реагент буває занадто активним. Сьогодні ми перевіримо вашу валентність. Чи зможете ви втримати свої зв'язки під тиском? Як казав Сальвадор Далі: "Помилка - це від бога. Тому не намагайтеся її виправити". А ви всі сьогодні - одна велика помилка.

Стіни сектору розійшлися зі скреготом, відкриваючи нову залу. Вона була заставлена високими металевими стільцями з жорсткими спинками, що стояли ідеальними рядами. Над кожним стільцем на тонких тросах висіла скляна колба, заповнена прозорою рідиною, що злегка парувала, створюючи над головами гравців отруйне марево.

- Прошу, займайте місця, - промуркотів голос. - Правила гри "Хімія Істини" прості, як і формула води.

Коли Джон опустився в своє крісло, його зап'ястя та кісточки автоматично затиснули масивні сталеві обручі. Це не було просто обмеження руху - це була фіксація для екзекуції. З підлокітників повільно, зі зловісним дзижчанням, висунулися тонкі маніпулятори. На їхніх кінцях гойдалися довгі, дзеркально відполіровані сталеві голки.

- Правило перше: Ви не можете ворушити руками. Під кожну нігтьову пластину вашої правої руки вже введена голка. Вона ледь торкається нервових закінчень. Поки що. 

- Правило друге: У колбах над вашими головами - концентрована фтористоводнева кислота. Вона не випалює очі відразу, ні. Вона проникає крізь шкіру, ігнорує м'язи і починає розчиняти ваш скелет. Вона поїдає кальцій. Це буде схоже на те, як тане віск. Ви станете м'якими, безхребетними... справжніми витворами майстра сюрреалізму.