Розділ 20. Самосуд

Жахмейстер зробив ще один крок, зупинившись біля самої голови №02. Його лаковані туфлі завмерли за міліметр від калюжі крові, що продовжувала розростатися, заповнюючи тріщини в бетоні. Він зітхнув - щиро, глибоко, майже трагічно - і на мить прикрив очі, ніби вдихав аромат дорогого антикваріату, а не важкий, залізистий сморід свіжої смерті.

- А знаєш, №17, це було занадто... грубо. Навіть для мене, - він нарешті подивився на Джона, і в його погляді більше не було того грайливого блиску, що зазвичай супроводжував його знущання. Тільки холодна, скляна образа, від якої повітря в залі стало густим і колючим, наче просякнутим крижаною голкою. - Цей старий був справжньою знахідкою. Його позавчорашній хімічний перформанс... О, це було божественно! Мене так "вставило" від тієї дурі, яку він розпилив у м'ясі, що я вперше за довгі місяці відчув, як по венах біжить щось схоже на життя. Він був найкращим актором у цій залі. Найбільш непередбачуваним реагентом. А ти його... вимкнув. Без мого сценарію. Без команди "Знято".

Він обвів рукою залу, куди на голос Жахмейстера вже почали стікатися тіні. Гравці, виснажені, брудні й залякані, виповзали з темних коридорів, наче щури на звук флейти. Вони зупинялися колом, на безпечній відстані, дивлячись на закривавленого Джона, на ніж, що все ще тремтів у його руці, на понівечене тіло вчителя, яке здавалося тепер просто купою ганчір'я.

- Панове! - голос Жахмейстера розкотився під стелею, посилений акустикою Майданчика. - У нас надзвичайний стан. Порушення священного балансу! На Майданчику діє суворий ліміт: одне життя за один день. Ви всі знаєте це правило. Ви всі його дотримуєтеся, бо інакше гра втрачає сенс. А цей юнак... наш "Гамлет"... вирішив, що він вище законів арифметики. Він вбив №02 поза чергою. Він вкрав у мене задоволення, а у вас - частину шоу.

Він зробив паузу, даючи натовпу відчути власну вагу. Люди, які щойно бачили масову кару на шахівниці, тепер відчули нову владу - владу суддів.

- Голосуйте! - вигукнув Жахмейстер, розводячи руки. - Що ми робимо з тими, хто забирає чужу роботу? Хто краде лімітовані смерті? Яким буде ваш вирок за таку... "доброту"?

Натовп хитнувся, як єдиний організм. Страх за власні життя миттєво трансформувався в агресію до того, хто підставив систему під удар.

- Кару! - вигукнув №29, роблячи крок вперед, його обличчя, заляпане кров'ю після розправи над №45, перекосилося від люті. 

- Він порушив правила...? Тобто, лише одне вбивство поза іграми на день. Цікаво... - прошепотіла №11, що стояла поряд з №41.

- Відрубати йому руку! - заверещала жінка з дикими, порожніми очима, стискаючи край своєї брудної накидки. - Нехай він більше ніколи не зможе тримати ніж! 

- Смерть! - донісся захриплий голос із глибини натовпу. - Око за око!

Жахмейстер задоволено мружився, слухаючи цей хор ненависті. Він підняв руку, і гул миттєво вщух.

- Руку? Смерть? Які ви неотесані варвари... Ні, панове! Це надто грубо для такої.. інтимної ситуації. Це надто тонка робота для ваших тремтячих, брудних рук. Ви зіпсуєте весь момент своєю тваринною поспішністю. Ви просто м'ясники, а тут потрібен хірург. Я особисто виконаю вашу волю. Але за моїми стандартами.

Він підійшов до Джона впритул. Його парфуми - суміш дорогої шкіри, сандалу та озону - на мить перебили залізистий сморід смерті. Жахмейстер взяв Джона за зап'ястя лівої руки. Долоня Жахмейстера тепер була неприродно гарячою. Вона пашіла жаром крізь шкіру.

- Ходімо, хлопчику. Ми владнаємо це... по-сімейному. В моєму кабінеті. Ти ж не хочеш, щоб ці неандертальці бачили твої сльози?

Коли масивні, обшиті звукоізоляцією двері кабінету Жахмейстера зачинилися, відсікаючи гул залу, в кімнаті запала тиша, від якої закладало вуха. Тут пахло дорогою, старим папером і солодким, нудотним ладаном. Жахмейстер вказав Джону на стілець, обшитий темним оксамитом. Хлопець мимоволі задумався, що вже якось надто часто буває у кабінеті цього звіра...

- Сідай. Не тремти так. Ти занадто цінний екземпляр для банальних синців.

Він дістав із шухляди столу витончений дерев'яний футляр. Усередині, на червоному шовку, лежав важкий металевий інструмент - хірургічні щипці з лезом, що виблискувало ідеальною, дзеркальною заточкою. Жахмейстер узяв ліву руку Джона. Його пальці були довгими, білими й напрочуд сильними. Дуже... неприродніми. Він розправив руку хлопця на масивній дубовій стільниці, наче готувався підписувати доленосний контракт.

- Ти вбив мого улюбленого хіміка, Джоне, - прошепотів Жахмейстер, нахиляючись до самого вуха хлопця. - Ти забрав у мене задоволення спостерігати за його розпадом. Я вже уявляв, як він корчиться в кислоті, а ти все зіпсував своєю маленькою драмою про Мюнхен. Тому зараз ми відновимо справедливість.

Він приставив холодне лезо до першої фаланги мізинця. Не натискав. Просто тримав, даючи кожному нервовому закінченню Джона закричати від передчуття.

- Я буду робити це повільно. Садистськи довго. Щоб ти встиг пропустити крізь себе кожну секунду мого розчарування. Кожен міліметр болю, який ти зараз відчуєш - це твоє "дякую" вчителю за його Мюнхен. За кожне слово про каву, яку ти згодував йому, хоч я... Я розказував це особисто тобі, Джоне.

Лезо почало повільно занурюватися в шкіру. Жахмейстер не поспішав. Він дивився Джону прямо в очі, вловлюючи кожну зміну в зіницях. Коли сталь розсікла шкіру і заглибилася в м'які тканини, Джон відчув пекучий, електричний удар. Але Жахмейстер зупинився. Він хотів, щоб хлопець відчув смак сталі.

- Ну що, Джоне, відчуваєш опір окістя? - прошепотів він, і в його погляді спалахнула справжня, садистська пристрасть. - Це і є реальність. Не кава. Не Мюнхен. Тільки це залізо.

Він натиснув сильніше. Повільно. Джон відчув, як лезо перетирає судини, як воно впирається в кістку. Він хотів кричати, але з горла виривався лише хрипкий, звірячий звук. Світ вибухнув білим світлом, коли Жахмейстер почав повільно перерізати кістку, міліметр за міліметром. Він смакував цей хрускіт, цей опір, він насолоджувався кожною судомною спробою Джона вирвати руку.