Розділ 19. Ірис

Вони йшли вздовж похмурих меж Ігрового Майданчика, де в повітрі ще завис примарний пил від згорілих людських тіл. Звук їхніх кроків - важкий тупіт черевиків №02 та шурхіт підошов Джона - здавався хлопцеві ударами заіржавілого молота по кришці труни. Вчитель хімії йшов попереду: його спина була занадто прямою, рухи - занадто механічними. Він не озирався. Чоловік навіть не здригався від відлуння власних кроків. Ніж у його рукаві, мабуть, уже давно встиг охолонути й тепер торкався шкіри вчителя крижаним дотиком, але той не відчував болю. Він взагалі більше нічого не відчував, окрім своєї нав'язливої ідеї.

Коли вони заглибилися в тінь за масивний ігровий автомат, №02 різко, мов зламана пружина, зупинився. Він розвернувся до Джона так стрімко, що хлопець ледь не впав, відсахнувшись. У тьмяному, миготливому світлі аварійних ламп, обличчя вчителя здавалося посмертною маскою, виліпленою з вологої сірої глини: очі запали в глибокі чорні ями, а губи перетворилися на вузьку білу нитку, що судомно посмикувалася.

- Розкажи ще раз, - голос чоловіка був сухим і ламким, наче старий пергамент. - Про капсули. Ти казав про них учора. Якого вони кольору? Просто сірі чи з якимось візерунком? Можливо, там є маркування?

- Ви про що? Яке це має значення зараз? - Джон відступив ще на крок, відчуваючи, як шлунок стискається від недоброго передчуття. Його пальці все ще дрібно тремтіли після удару струмом, а в роті стояв нестерпний, нудотний присмак заліза. - Нам треба йти назад, №02! Треба промити ваші рани, треба знайти Марі...

- Марі - це лише гвинтик у системі! Гвинтик, що змащений нашою кров'ю! - №02 раптом зробив випад уперед і вчепився в плечі Джона. Його пальці, тонкі й холодні, вп'ялися в плоть хлопця, наче сталеві пазурі хижого птаха. - Це важливо, Джоне! Кожна деталь — це координата! Це точка виходу! Якщо я помилюся хоч на міліметр, якщо мій розум схибить хоч на секунду в момент переходу, я прокинуся не там. Я прокинуся в порожнечі. Або, що ще гірше, я залишуся тут, у цьому пеклі, назавжди!

Він притиснув хлопця до шорсткого, пахнучого пилом і мастилом борта автомата. Очі вчителя за тріснутими окулярами палали фанатичним, божевільним вогнем. Зіниці були розширені до краю, перетворюючи райдужку на ледь помітне кільце. У цьому погляді не залишилося ні логіки, ні вчителя, ні людини - лише чистий, дистильований жах перед майбутнім.

- Ти казав, там кава, - прошепотів №02, наближаючись до обличчя Джона так близько, що той відчував його уривчасте, кисле дихання. - Справжня кава у важких порцелянових горнятках. Ти казав, що Жахмейстер розказував тобі Мюнхен. Сонце, що розливається по бруківці, запах свіжих круасанів із корицею... Свідомість не може просто зникнути, Джоне! Це закон збереження енергії! Четвертий закон термодинаміки, якщо хочеш! Якщо я зафіксую в голові твій опис як останню, абсолютну істину, я прорвуся крізь цей клятий код. Я вискочу з цієї м'ясорубки прямо за той столик під парасолькою.

Він повільно, з якоюсь болісною урочистістю, дістав ніж із рукава. Лезо було вкрите липким, уже застиглим темно-бордовим нальотом крові №45. Воно блиснуло в напівтемряві, наче злий усміх самої долі.

- Я зробив для тебе все, №17, - голос вчителя став тихим, але в ньому бриніла гостра, наче бритва, напруга. - Я вирахував кожну клітинку на тій дошці. Я спробував вбити Жахмейстера, аби ми могли втекти. Я нагодував тебе учора. Я вичистив своїм тетрахлорометаном твою бісову книжку! Я віддав цьому Майданчику свої мізки, свою гідність, залишки своєї душі... А зараз я прошу в тебе лише про одну-єдину послугу. Відплати мені. Вбий мене.

Світ навколо Джона почав повільно розгойдуватися. Йому здалося, що підлога під ногами перетворюється на рідкий свинець.

- Ні... Ви з глузду з'їхали. Сховайте ніж. Ми знайдемо вихід разом, я клянусь, №11, або Марі щось вигадають...

- Марі - це ілюзія! Така ж, як і твоя кава! Така ж, як і твій Мюнхен! - вигукнув №02, і його голос, зірвавшись на пронизливий, нелюдський крик, ударив об залізні стіни й відлунив десь під стелею. - Вбий мене! Зараз! Поки образ Мюнхена ще не згас у моїй пам'яті! Поки я вірю кожному твоєму слову! Якщо я виживу, завтра я стану твариною. Я стану таким само брудним звіром, як ті, що щойно рвали плоть №45! Я не хочу ставати осадом на дні цієї пробірки! Вбий мене, і я прокинуся з кавою в руках... Просто припини цей каламутний сон!

Джон почав несамовито махати головою, намагаючись відштовхнути від себе тремтячу руку вчителя. Але №02 раптом змінився. Його обличчя перекосила дика лють людини, яку позбавляють останньої соломинки над прірвою. Він схопив Джона за горло, вдавлюючи його потилицю в гострий край металевого корпусу автомата. В очах №17 спалахнули білі іскри, легені перехопило від раптового болю.

- Ти винен мені! - прохрипів вчитель, дихаючи Джону в обличчя смородом агонії та паленої тканини. - Ти отруїв мій розум цією надією, ти і маєш мене звільнити! Це твоя плата за життя!

Він силоміць втиснув ніж у праву долоню Джона, обхопивши його кулак своїми долонями з такою силою, що почувся хрускіт суглобів. Джон намагався розтиснути пальці, намагався вирватися, але №02 мав силу приреченого демона. Вчитель різко, всім тілом, з розгону навалився грудною кліткою на лезо, яке хлопець тримав поперед себе, намагаючись просто відгородитися.

Це був жахливий звук. Спочатку - сухий тріск розірваної синтетики. А потім - вологий, чавкаючий поштовх, коли сталь пройшла крізь ребра, розрізаючи м'язи та легені, наче теплий віск.

Очі №02 на мить розширилися до неймовірних розмірів, а потім миттєво вицвіли, стаючи каламутними, мов брудна вода. Він видав довгий, свистячий звук - так виходить повітря з пробитої камери. Його руки, що щойно стискали пальці Джона на руків'ї, миттєво зм'якли й безсило впали вздовж тулуба. Чоловік навалився на хлопця всією своєю вагою, його голова важко впала Джону на плече.

- Мюнхен... - ледь чутно, одним лише подихом видихнув він разом із гарячою червоною піною, що заповнила його рот. - Я відчуваю... каву... таку... міцну...