Розділ 18. Смак заліза

Джон відчув, як вібрація в підлозі нарешті затихла, але гул у вухах став лише гучнішим, перетворюючись на високий, тонкий ультразвук, що свердлив череп. 

Хлопець лежав на бетоні, відчуваючи кожною клітиною тіла його шорстку, крижану поверхню. Над шахівницею піднявся сизий, нудотний дим. Це був запах поразки - важкий сморід шістнадцяти людей, які за кілька секунд перетворилися на вугілля та попіл. Повітря стало настільки густим від випаруваної крові та горілої синтетики, що його можна було мацати руками.

Тіло Джона все ще здригалося у легких конвульсіях. Електричний розряд пройшов крізь нього, наче розпечена голка, залишивши в роті стійкий, нудотний смак заліза. Кожен м'яз нив, ніби його пропустили через м'ясорубку.

- Живий... - прохрипів юнак, намагаючись вдихнути.

Але легені відмовлялися приймати цю запахову суміш. Навколо почався хаос. Переможці - ті, хто дивом залишився на білих клітинках - не святкували. У них не було сил для радості. Сили були лише для первісної, тваринної люті. Страх, який вони заштовхували глибоко всередину протягом усієї партії, під тиском обставин вибухнув чорною агресією.

- Це все ти! Ти, гнидо! - раптом вереснув хтось із натовпу, і цей крик розірвав тишу, наче лезо.

Джон насилу підвів голову, спершись на занімілі лікті. Банда гравців, захеканих, з дикими очима та обличчями, заляпаними кіптявою, оточила №45. Той самий хлопець, що ще вчора хизувався своїм ножем, і обіцяв випустити кишки кожному, хто стане на його шляху, зараз виглядав жалюгідно. Хлопець втиснувся у металевий борт Майданчика, намагаючись злитися з холодною поверхнею. Його ніж, який раніше здавався символом влади, тепер тремтів у спітнілій долоні, наче іграшка.

- Не підходьте! Стійте, я вас... я вас усіх поріжу! - закричав він, але його голос зірвався на жалібний писк, у якому не було нічого, крім смертельного розпачу.

- Ти хотів нас убити! - рикнув №29. У цього кремезного чоловіка від перенапруги лопнули судини в очах, і тепер його білки здавалися залитими свіжою кров'ю. - Ти хотів вижити за наш рахунок! Ти чекав, поки нас підсмажать, щоб потім панувати тут?!

Натовп хлинув уперед одночасно, як єдина, позбавлена розуму маса. Це не було схоже на бійку - це було схоже на те, як зграя голодних собак розриває поранену тварину. Джон чув глухі удари кулаків об м'яке тіло, важкий хрускіт кісток і нелюдський, захлинутий вереск №45, який дуже швидко перейшов у булькання. Він бачив, як миготять закривавлені руки, як важкі черевики затоптують у бетон того, хто ще хвилину тому здавався господарем ситуації.

Самосуд був швидким, брудним і абсолютно позбавленим милосердя. Коли натовп нарешті розступився, важко дихаючи та витираючи руки об накидки, на підлозі залишилося лише понівечене, заривавлене місиво, в якому вже важко було впізнати людину. Ножа в руках мерця вже не було.

Джона вирвало жовчю. Він відвернувся, намагаючись не дивитися на те, що залишилося від №45. Раптом він помітив рух зовсім поруч. №02 стояв біля самого краю дошки. Він не брав участі в розправі. Він просто спостерігав, застиглий і прямий, і в його очах, що виблискували за розбитими, тріснутими окулярами, не залишилося нічого людського. Це був погляд людини, яка зазирнула у безодню і вирішила там оселитися.

Вчитель повільно, майже граціозно нахилився, і підняв ніж, який відлетів убік під час бійки. Він спокійно, навіть ніжно витер закривавлене лезо об свою брудну накидку. Його пальці при цьому взагалі не тремтіли.

- Це був логічний фінал для нього, - тихо, але без жодної емоції сказав №02, не дивлячись на Джона. - Деструктивний елемент самознищився через власну неспроможність адаптуватися до колективної етики страху. Хімічна реакція завершена. Осад випав на дно.

Джон хотів щось заперечити, хотів крикнути, що вони щойно стали вбивцями, але слова застрягли в горлі, наче шматки скла. Вчитель хімії повільно повернув до нього обличчя. Воно було блідим, як у мерця, витесане з мармуру, а погляд став абсолютно порожнім, наче випаленим зсередини.

- Знаєш, Джоне... - прошепотів він, і в цьому шепоті, що пролунав над трупами, Джон почув початок справжнього, невідворотного божевілля. - Ти розказував про Мюнхен. Про каву, аромат якої лоскоче ніздрі... Про спокій ранкового міста. Про капсули. Я весь час чув твій голос, поки стояв на тій чортовій клітинці, й чекав на розряд.

Він міцно, до білих кісточок, стиснув руків'я ножа і одним швидким рухом сховав його в рукаві своєї пошматованої накидки.

- Ходімо звідси, хлопче. Нам треба... обговорити наш маршрут. Поки Жахмейстер не вирішив, що ми - лише зайві реагенти в його наступному досліді.