Розділ 16. Теорія

Ранок на Майданчику не пахнув свіжістю. Він тхнув озоном, розпеченим металом і тим специфічним, солодкуватим смородом страху, який виділяє людське тіло, коли мозок розуміє - пастка зачинилася.

Джон прокинувся не від джазу. Із тривожного забуття, його вирвав грубий удар носком чобота в ребра. Він скрикнув, хапаючись за бік, і розплющив очі. Над ним стояла Марі. Її ангельська подоба остаточно розсипалася: біла сукня була поплямована технічним мастилом та чимось червоним, а одне з пластикових крил, зламане під час нічного інциденту, тепер було грубо примотане до спини широким чорним скотчем. Вона виглядала не як небесне створіння, а як втомлений конвоїр у зоні суворого режиму.

- Вставайте. Господар не любить, коли гравці запізнюються на свої клітинки, - кинула вона сухо.

Гравці піднімалися важко, наче тіні. №02 вже був на ногах, поправляючи окуляри з такою крижаною зосередженістю, ніби збирався на складну операцію. Фред же, навпаки, підскочив із якимось диким, нездоровим захватом. 

- Джонні! Чуєш цей гул? Це звук великого фіналу! Я ж казав, що ми в епіцентрі чогось прикольного! - він щиро реготав, і цей сміх у тиші спального блоку звучав як скрегіт скла по металу.

Їх вивели до головної зали, Ігрового Майданчику, а потім, до тих самих важких, герметичних дверей, де ще вчора панувала смерть у шредерах, але тепер локація змінилася до невпізнання. Величезна зала, залита сліпучим, стерильно-білим світлом, була перетворена на ідеальну шахівницю. Гігантські квадрати з полірованого металу та чорного мармуру тягнулися від стіни до стіни. Підлога під ногами не просто вібрувала - вона видавала низькочастотний звук, від якого внутрішні органи починали неприємно стискатися.

Жахмейстер стояв на високому скляному балконі, який виступав прямо над центром поля. Він тримав у руках кришталевий келих із чимось густим і червоним, а поруч, на столі, лежав масивний пульт із важелями.

- Вітаю мої, любі! - його голос, який сам по собі був набагато гучнішим за людський, обвалився на гравців згори. - Сьогодні вас тридцять шість штучок. Число сили. Число завершення. Але перш ніж ми почнемо нашу велику прем'єрку, мені потрібні ті, хто вірить у долю. №06, №12, №18 та №24 - підніміться ж ви до мене!

Четверо тремтячих гравців під наглядом Марі піднялися на балкон. 

- Сьогодні Ви - мої Глядачі. Мої судді та букмекери, - Жахмейстер подарував четвірці свій жахливий оскал. В його очах спалахнув вогонь справжнього божевілля. - Ваша роль на сьогодні - найважча. Ви маєте поставити ставку: Білі чи Чорні? Хто вийде з цієї зали живим? Але я не терплю стадної поведінки. Ваші голоси мають розділитися рівно три проти одного. Вирішуйте швидко. Той, чия ставка виграє, побачить завтрашній день. Хто помилиться... ну, ви знаєте, що підлога тут має чудову теплопровідність.

Поки четвірка на балконі почала гарячково шепотітися, Жахмейстер знову перевів погляд на натовп унизу. Його очі зупинилися на Джоні, але різко, перевів погляд на інших гравців. На обличчі Жахмейстера з'явився вираз неймовірної, майже батьківської гордості.

- А тепер - розстановка! - вигукнув він. - №29. Ти - Король Білих. Стоятимеш тут, і нехай твій страх надихає інших! - Жахмейстер почав вибудовувати команди у незвичній послідовності - ...№11. Ти - пішак, перша лінія. Твоє завдання - вмирати, але красиво... №02, мій любий №02! Тура. Надійна і холодна... №41. Кінь. Непередбачуваний і швидкий.

Коли Жахмейстер майже повністю вибудував команду білих, зробив паузу, повільно відпивши чогось з келиха, і повернувся у бік останнього гравця, що поки не отримав ролі. Прямо на Джона. 

- Ти... №17... Ти - Ферзь. Найсильніша, найнебезпечніша фігура на цій дошці. Знай це. - і, різко, він випрямився. - Твоя клітинка - d1!

Джон ступив на вказану клітинку. Метал під підошвами туфель був холодним, але хлопець відчував, як глибоко під ним працює щось. Але що саме він не міг збагнути. На протилежному боці дошки шикувалися "Чорні" - шістнадцять, таких самих нещасних, чиї обличчя в тіні накидок здавалися масками з якоїсь грецької трагедії.

- Тож, правила! - голос Жахмейстера став тихим і небезпечним. - Це не просто шахи. Кожен хід - це рух до вічності. Коли вашу фігуру "б'ють"... вона залишає цей світ миттєво. Підлога під "з'їденою" фігурою на мить перетвориться на плазму. Один крок — і ви попіл. Тож. ніяких помилок! Ніяких перегрівань!

Він збрехав. Джон знав це. Він бачив, як Жахмейстер ледь помітно підморгнув. Господар хотів, щоб вони вірили в миттєву смерть, аби кожен хід був просочений справжнім, непідробним жахом.

- І пам'ятайте, - додав Жахмейстер, - коли впаде Король однієї зі сторін, підлога під усією програшною командою почне нагріватися. Повільно. Дуже повільно. Щоб ви встигли відчути кожен градус своєї поразки. Конструював я особисто, а Джон Крамер на вушко підказував, ага! Чи навіть не так.. Це я підказував Крамеру! Чи він мені... Короче, без різниці!

Джон дивився на розстановку. e2-e4... Кінf3... Слc4... Його пам'ять, підживлена адреналіном, видала картинку з шахового підручника, який він колись вивчав у тиші бібліотеки. Різко, його погляд вхопив картину на стіні. На ній була зображена шахова партія.

- Боже... - прошепотів він, відчуваючи, як ноги стали ватяними. 

- Що таке, Джонні? - весело запитав Фред, який уже вжився в роль "Коня", і з цікавістю роздивлявся суперників. - Дивись, як цікаво ми стоїмо! Бо ми - еліта! 

- Фреде, замовкни, - обірвав його Джон. - Це не просто гра. Це "Безсмертна партія". Лондон, 1851 рік. Андерсен проти Кізерицького. 

- І що? - Фред знизав плечима. - Андерсен же виграв, чи не так? 

- Виграв, - Джон обернувся до брата, і в його очах був такий відчай, що Фред вперше за весь час здригнувся. - Але щоб поставити цей мат, Андерсен жертвує обома Турами. Потім - Слоном. І в самому кінці, Фреде... Він жертвує Ферзем. Мною. Жахмейстер зробив мене найсильнішим лише для того, щоб на двадцятому ході віддати мене Чорним на розтерзання. Я не маю вижити в цій партії. Це сценарій.