Розділ 15. Усвідомлення

Джон важко повалився на ліжко. Кожна пружина сітки впивалася в спину так, наче нагадувала - він ще живий, ще відчуває біль.. Сьогодні був складний день. Дуже складний. Смерть дванадцяти людей на балках, кривава бійня посеред залу, холодний погляд №45 з ножем... Юнак заплющив очі, але перед повіками все одно мерехтіли червоні плями. Він навіть не думав брати до рук свого "Гамлета". Книга, яка раніше була його щитом, зараз здавалася занадто важкою, занадто чистою для цього брутального місця.

Але, як на щастя, Джон не відчував того самого пульсуючого, принизливого болю від голоду, який змушував інших гравців згортатися калачиком і тихо скиглити в темряві. За це, він міг лише безкінечно дякувати №02. Вчитель хімії виявився не просто циніком, а й далекоглядним стратегом. Або доброю людиною, але Джону не дуже у це вірилось, зважаючи, як він лише декілька годин тому вдарив №30 головою об метал. №02 поділився своєю перемогою в бійці за їжу з Джоном, №11 та Фредом (звісно, куди ж без нього...).

- Їж, №17, - прошепотів тоді №02, простягаючи йому шматок зачерствілого хліба, вимоченого в підливі. - Ситість зараз - це не розкіш. Це боєприпаси. Мені потрібні люди, які завтра зможуть стояти на ногах, а не падати від запамороченняна кожному кроці.

Фред, жуючи свою порцію з ентузіазмом дитини на пікніку, лише підмигував Джону. Його безтурботність лякала більше за ніж убивці. Тепер брат спав, обіймаючи свій пластиковий світловий меч, і на його обличчі блукала легка посмішка. Джон дивився на нього і думав: "Ти спиш у Мюнхені, Фреде. А я вмираю тут, разом із іншими тридцяти чотирма нещасливцями, просто тому, що Жахмейстеру стало нудно від "передбачуваного" сюжету".

Також, Джон згадав про накидку №05. Про кров. Про гіркий запах неспокою. Про те, як звичайний доставщик піци, міг так.. холоднокровно відпустити руку номера.. Стоп.

Джон втупився у високу стелю спального блоку. Його мозок, підживлений калоріями від №02, почав працювати з гарячковою швидкістю. Він намагався вибудувати логіку Жахмейстера. Дванадцять жертв на балках. Дванадцять пайок їжі. Число дванадцять... Це не випадковість. Це дюжина. Стандартна міра. А скільки їх залишилося? Тридцять шість. Рівно три дюжини. Він згадав слова Марі про те, що "Рух - це життя". А що, якщо цей рух має... чітку траєкторію?

Раптом, тишу розрізав звук, від якого волосся на потилиці стало дибки. Це був не звичаний, механічний гул, а колективне ричання. З глибини спального блоку, де панувала напівтемрява, почали підводитися тіні. №29, чиє обличчя було заляпане чужою кров'ю, вів за собою декілька голодних, очевидно, зневірених людей. Вони рухалися до кутка, де забарикадувався №45. Хлопець не спав - він миттєво підхопився, виставивши ніж. Сталь блиснула в синьому світлі ігрових автоматів, як ікло хижака.

- Віддай ніж, щуре, - прохрипів №29. - І віддай те, що не доїв. Ми не збираємося чекати ранку, поки наші шлунки зжеруть самі себе.

Люди стиснули кільце. У руках гравців були уламки металу, важкі ніжки від стільців. №45 оскалився, припадаючи до землі. Це мала бути коротка і брудна бійня. Джон мимохіть стиснув кулаки, очікуючи першого крику.

Але раптом двері в кінці залу повільно розкрилися. Світла, навіть при майже повному відсутності світла, кімната головної зали розрізала темряву, і в ній постала фігура Марі.

Вона виглядала інакше. Її біла сукня була пошматована біля плеча, а одне з крил волочилося по підлозі, видаючи сухий, дряпаючий звук. Вона не всміхалася. Її обличчя було блідим, як крейда, а погляд - меланхолічний. До жаху спокійний.

- Досить! - прошепотіла ангел. Її голос відлунив від стін так, наче вона казала це особисто кожному на вухо. - Господар буде дуже... дуже незадоволений, якщо цієї ночі проллється кров. Йому потрібен.. повний склад, він сам так казав.

Чоловіки завагалися. №29 зупинився, важко дихаючи. 

- Нам начхати на твого Господаря! - вигукнув хтось із них. - Ми хочемо їсти!

Марі зробила крок вперед. Її понівечене крило смикнулося. 

- Ви не розумієте... - ще тихше сказала вона, і в її голосі забриніла така щира паніка, що люди мимоволі відступили. - Якщо завтра вранці цифра не зійдеться... якщо хоча б одного номера бракуватиме... Він не зупинить гру. Він просто візьме решту. Помножить біль. Йому потрібні тридцять шість персонажів. Не тридцять п'ять. Не тридцять чотири. Кожен із вас - це клітинка. Порожнеча в клітинці розлютить Його.

Ангел кинула під ноги натовпу зів'ялий лікорис і швидко вийшла, глухо зачинивши двері. Важкий металевий засув клацнув із зовнішнього боку.

В залі запала мертва тиша. №29 повільно опустив свою залізяку. Чоловіки, бурмочучи під ніс різні прокльони, почали розходитися по своїх матрацах. Страх перед "незадоволенням" Жахмейстера виявився сильнішим за голод. Всі розуміли: цей божевільний не карає, і не винагороджує вбивць - він карає всіх за порушення сценарію.

Джон знову ліг, але сон не приходив. Слова Марі про "персонажів" та "клітинки" застрягли в голові, як набридливі занози. "Тридцять шість... Тридцять шість фігур на полі", — думав він. Він почав згадувати все, що знав про великі системи. Тридцять шість... Якщо відняти короля і ферзя... ні, не те. Він глянув на підлогу залу. Велика квадратно-гніздова плитка. Вісім на вісім? Ні, тут Майданчик більший.

Раптом його прошиб холодний піт. Він зрозумів. Жахмейстер не просто садист. Він - гравець. А вони для нього - не люди і навіть не піддослідні в Мюнхені. Вони - матеріал. Якщо йому потрібна така точна кількість, це означає, що кожен рух завтра буде жорстко обмежений правилами. Це не буде біг із перешкодами. Це буде стратегія. "Персонажі... Клітинки... Повний склад..." Джон заплющив очі, і побачив перед собою величезне поле. Чорне і біле. Але замість дерев'яних коней та офіцерів на ньому стоять вони. №11 - холодна і точна, як тура. №02 - хитрий слон, що б'є по діагоналі. Фред... Фред, мабуть, кінь, якого не шкода кинути під удар. А він сам? №17.