Розділ 14. Колгосп тварин

 "Усі тварини рівні, але деякі рівніші за інших"
Джордж Орвелл

Джаз у Ігровому Майданчику не просто стих - він розпався на іржаві, скрегочучі звуки, що впивалися в мозок не гірше за свердло стоматолога. Джон відчув тупий біль у ногах, від постійного руху по колу.

- Давайте я вам розкажу анекдот! - №41 різко підстрибнув, й випрямився. - Отже.. Сім'я канібалів обідає. Маленький син розмазує щось по тарілці й капризує: "Ма-а-ам, я не люблю свою сестричку!" Мати зітхає, відкладає виделку і спокійно каже: "Не любиш - не їж. Але хоча б гарнір доїж, овочі корисні для травлення."! - Хлопець буквально вибухнув зо сміху, розповідаючи анекдот. Потім, №41 очікувально подивився на команду, але ті просто проігнорували - Ге-е-ей! А де реакція? Оплески? Ну?! - вдавано ображено проказав Фред.

Але Джон, він і досі не міг переварити того, що старший брат, який декілька годин тому зрікався його, тепер весело розповідав анекдоти команді. Це було.. Дивно. Надто дивно, навіть для №41. Так ще й всі ці капсули у Мюнхені, вбивства, Жахмейстер.. Все наклалося на одне одного, і перемішалося у жахливу кашу.Але Джон так і не встиг нічого відповісти на цей божевільний сміх брата. Підлога в самому центрі Майданчика здригнулася, видаючи звук, схожий на стогін старого корабля, що йде на дно. Важкі металеві плити розійшлися, і вгору повільно, з дратуючим механічним гулом, піднялася платформа.

На ній не було тридцяти шести таць, для усіх гравців. І навіть тридцяти не було. Там стояло рівно дванадцять невеликих, металевих контейнерів. Як тільки вони з'явилися, залою розлився аромат, який був сильнішим за будь-який наказ Жахмейстера. Це був запах справжньої, гарячої їжі - смаженого м'яса, густого соусу та специфічних спецій. Для людей, які днями жували лише сухий папір крекерів, цей запах став детонатором.

- О-о-о, кейтеринг? - вигукнув Фред, миттєво обриваючи свій сміх від анекдоту. Його очі звузилися, набуваючи хижого блиску.

Натовп, що до цього мляво переминався з ноги на ногу, вибухнув. Тридцять шість голодних тіл майже одночасно кинулися до контейнерів. Соціальні норми, імена, номери - все це стерлося за одну секунду. Це була не черга, це був живий вир із ліктів, ніг та оскаженілих облич.

Джон заціпенів, притискаючи "Гамлета" до грудей, щоб його не вирвали з рук у цій тисняві. Він бачив, як №02, який ще хвилину тому здавався просто виснаженою тінню біля стіни, раптом перетворився на мисливця. Учитель хімії не кинувся в саму гущу, де люди вже почали бити один одного по головах. Він діяв зі страхітливою, холодною розсудливістю.

Один із гравців, кремезний чоловік під номером 30, дивом вихопив контейнер, і притискаючи його до живота обома руками, спробував вирватися з натовпу. №30 важко дихав, але на його обличчі світилася тріумфальна посмішка людини, що врятувалася. Він на секунду відвернув голову, щоб знайти безпечний шлях до кутка залу. Цієї секунди вистачило.

№02 виринув із тіні ігрового автомата так само тихо, як пролита ртуть. Він не став битися. Він просто різко підставив ногу під черевик тридцятого, і одночасно, з силою, штовхнув його в плече, направляючи траєкторію падіння. №30 полетів обличчям прямо на гострий залізний кут платформи. Почувся глухий удар голови об метал. Поки він хапався за розбите обличчя, намагаючись не захлинутися власною кров'ю, №02 уже стримав у руках контейнер. Він засунув його під свою накидку і миттєво розчинився в натовпі, знову стаючи непомітним вчителем.

Але справжня трагедія розгорталася в самому епіцентрі біля платформи.

Гравець №14 - чоловік з короткими, товстими пальцями та важким поглядом - вчепився в останню пайку. З іншого боку її тримав молодий хлопець під номером 45, чиї руки тремтіли від виснаження, але очі були холодні. Ці двоє впали на підлогу, катаючись по забризканому бетону. Решта гравців топталися прямо по них, намагаючись знайти хоч якісь залишки їжі.

Раптом №45 вихопив із-за пазухи важку металеву деталь - гостру шестерню, яку він, мабуть, підібрав під час прибирання балок. Він не вагався. Це не була рівна бійка, це була страта. Один короткий, точний удар у скроню чоловіка.

Звук був такий, наче розбили велике, стигле яблуко.

Тіло №14 обм'яклого миттєво. Його короткі пальці розтиснулися, і теплий контейнер залишився лежати в калюжі, що швидко розширювалася під його головою. №45 з непорозумінням в очах, підвівся. Він не виглядав наляканим. Хлопець просто витер закривавлений кулак об свою накидку, відкрив кришку контейнера і почав жадібно заштовхувати їжу прямо в глотку, стоячи прямо над трупом.

- БРАВО! БРАВІСІМО! - цей крик та оплески, підсилені динаміками, змусили усіх завмерти.

Жахмейстер сидів на поруччі верхнього ярусу, звісивши одну ногу. Він аплодував так палко, наче щойно побачив фінал шекспірівської п'єси. Марі стояла поруч із ним, стискаючи в руках зів'ялий букет лікорису. Її погляд був прикутий до вбивці з такою сумішшю відданості та зацікавленості, що Джону стало фізично нудотно.

- Яка експресія! Номер сорок п'ять, ти - справжній талант! - Жахмейстер зістрибнув униз, і його лаковані туфлі беззвучно торкнулися підлоги біля тіла №14. - №45, я б в житті не подумав, що ти... Ти, саме ТИ зрозумів найголовніший урок мого Майданчику: життя іншого вартує лише стільки, скільки важить твій обід!

Він підійшов до хлопця, який завмер із набитим ротом, тримаючи контейнер як щит. - Оскільки, саме ти став сьогоднішнім моїм фаворитом, я оголошую приємну винагороду! - вигукнув Господар, широко розвівши руки. - За таку щиру боротьбу за існування, ти маєш право обрати будь-яку річ. Будь-що, №45! Може, ти хочеш шовкові простирадла? Або пляшку віскі з мого приватного льоху? Чи, можливо... - Жахмейстер нахилився до вуха вбивці, - тобі потрібен якийсь інструмент, щоб наступного разу не бруднити руки об чужі черепи?

Сорок п'ятий проковтнув останній шматок, важко дихаючи. Його очі бігали по залу, зустрічаючи ненависні погляди тих, кому їжі не дісталося.