Розділ 12. Розмова

Двері за спиною Джона зачинилися з м'яким, майже ніжним клацанням, відсікаючи істеричні звуки джазу. Тут панувала інша акустика - густа, стерильна тиша, в якій власний подих здавався занадто гучним. Джон завмер. Підлога була вистелена темним, м'яким ворсом, що поглинав кроки, але стіни... стіни притягували погляд, як магніт. Клапті людської шкіри, натягнуті на підрамники, були розвішані з геометричною точністю. Десь виднілися залишки татуювань, десь - ледь помітні шрами. Це була галерея чийогось минулого, перетворена на декор. А біля цієї колекції, була, на здивування Джона, стелажи з книжками.. Ззаду почулися звуки підборів. 

Марі, з опущеною головою, швидко та цілеспрямовано пішла у бік столу, і притулилася до стіни, майже розчиняючись із нею, якби тільки не білий колір її сукні, який і досі був забризканий червоним..

- Не стій на порозі, №17. Ти псуєш мені перспективу, - голос Жахмейстера долинув із глибини кабінету, відриваючи Джона від роздумів.

Він сидів у масивному шкіряному кріслі, закинувши ноги на стіл із темного лакованого дерева. В одній руці він тримав тонкий кришталевий бокал, із чимось бурштиновим, а іншою ліниво перебирав срібні скріпки в попільничці. Його погляд був прикутий до стелі, наче він рахував невидимих мух.

Джон повільно, наче по мінному полю, наблизився до стелажів. Його пальці досі були холодними після хімічних експериментів №02. Джонатан знайшов очима порожнє місце між двома важкими томами в сап'янових палітурках. Обережно, затамувавши подих, він поклав туди свого "Гамлета". Розгорнуті сторінки книжки безпорадно здибилися. Запах тетрахлорометану здавався чужорідним, майже агресивним серед аромату дорогого тютюну та старого паперу. Запах хімії здавався майже святотатством.

- О, Шекспір... - Жахмейстер нарешті опустив ноги зі столу і крутнувся в кріслі. Його рухи були текучими, наче в кота, а голос глибоким, як у колодязя. - Знаєш, я колись був особистим кухарем самого Вільяма. Жахливий чоловік. Терпіти не міг петрушку, але обожнював додавати в ель трохи... гарматного пороху. Саме тому його сонети були такі вибухові.

Джон застиг, не прибираючи руки від полиці. Хлопець повільно повернув голову, дивлячись на Жахмейстера з неприхованою підозрою.

- Кухарем? У шістнадцятому столітті? - скептично перепитав він.

- Саме так! А по вихідних я підробляв тим, що переносив через Темзу дресированих ведмедів. Один із них, до речі, якраз і написав "Макбета", поки я варив вівсянку. Я навіть підказував йому рими, коли він застрягав на монологах відьом.

Джон на мить завагався. Це було абсурдно, але Жахмейстер говорив це з такою сильною самовпевненістю, що в голові мимоволі почали виникати дивні теорії: "А якщо час тут не лінійний? Якщо я справді безсмертний?". Джонатан дивився в ці темні, немигаючі очі й відчував, як логіка починає давати тріщину.

Раптом Жахмейстер вибухнув різким, вибуховим сміхом. Він ляснув долонею по столу так сильно, що склянка підстрибнула, а Марі нажахано відступила крок убік.

- Повівся! О Боже, №17, ти справді повівся! - він вказав на Джона пальцем, заходячись від реготу. - Твоє обличчя... Воно безцінне! Ти на секунду справді повірив у ведмедя-драматурга! Ви, люди, такі відчайдушні у своєму бажанні знайти хоч якесь пояснення всьому лайну, що ковтнете навіть таку дурню!

Він різко вгамував сміх. Тиша знову навалилася на плечі. Жахмейстер підвівся - повільно, витончено - і почав обходити стіл. Його лаковані туфлі беззвучно торкалися килима.

- Гаразд, вистачить на сьогодні клоунади. Ти заслуговуєш на дещо краще, ніж байки про ведмедів, - він зупинився в декількох метрах від Джона. Тепер його голос звучав м'яко, майже інтимно. - Тобі ніколи не здавалося, №17, що все це - занадто... театрально? Марі з її дурнуватими крилами, ці автомати, шредери, які завжди вмикаються в потрібний момент... Це соціальний експеримент, Джон. Масштабний, шалено дорогий проект під назвою "Новий Початок".

Джон відчув, як серце пропустило удар. Жахмейстер вперше назвав його на ім'я.

- Ти зараз лежиш у капсулі десь у закритому науковому центрі під Мюнхеном, - продовжував Жахмейстер, плавно походжаючи навколо нього. - Твій дім ніколи не горів. Тобі просто ввели відповідні спогади, щоб перевірити, як ти діятимеш у стані граничного стресу. Ми вивчаємо людський егоїзм у чистому вигляді. Все, що ти бачив - лише стимуляція префронтальної кори твого мозку. Ті люди, що "померли"... вони вже прокинулися, зняли датчики й зараз п'ють каву в зоні відпочинку. Навіть п'ятий.

Джон заплющив очі. Тягар провини, який він носив останню годину, раптом став легшим. Значить, він не вбивця. Він просто учасник тесту. Але раптом він відчув холодний дотик до своєї руки. Юнак відсахнувся. 

Жахмейстер приклав до грудей...Накидку, з порядковим номером "17". Він простягнув  руку і ледь помітним рухом, "випадково" торкнувся рукою до ліктя Джона, кладучи тому накидку. Його шкіра була холодною, як в трупа, але цей жест був майже.. лагідним?

- Мені подобається твоя витримка, сімнадцятий, - прошепотів він, і Джон відчув нудотно-солодкий запах озону. - Шкода було б, якби такий екземпляр здався занадто рано. Ти ж не хочеш розчарувати мене, правда? Не хочеш прокинутися в тій капсулі й зрозуміти, що ти - звичайний кур'єр, який нічого не вартий?

Жахмейстер раптом відсторонився і знову став холодним, як професійний кат. Його очі звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію.

- Але пам'ятай, - він знову перейшов на холодний тон, - експеримент триває. І якщо ти вирішиш, що тепер можна байдикувати, бо "все це несправжнє"... що ж, Марі завжди хотіла нову колекцію крил. Можливо, з твоєї шкіри вони вийдуть особливо... білими. Чи не так? - він кивнув у бік Марі.

- Саме так, Господарю.. - самими губами прошепотіла ангел, а Жахмейстер задоволено обернувся до №17, знову стаючи тим самим дратівливим шоуменом.

Він зробив жест рукою в бік дверей.

- Іди. Розважай мене далі. І не здумай закривати свою книжку, поки вона не просохне. Я терпіти не можу зіпсованих фіналів.