Розділ 11. Лікорис

Спуск із балок нагадував Джону ходу привидів. Тридцять шість уцілілих номерів ступали по забризканій підлозі, намагаючись не дивитися в бік шредерів, які все ще голодно поскрипували, перетравлюючи дванадцять жертв. Джон ішов останнім, стискаючи в кулаці клапоть брудної накидки з номером "№05". Він відчував на собі погляди інших гравців - важкі, як свинець. №29 пройшов повз, навмисно зачепивши його плечем, і цей поштовх був промовистішим за будь-які прокльони.

Вони вже хотіли звернути до спальних блоків, сподіваючись на рятівну темряву, але шлях їм перегородила дівчина.

Марі стояла посеред коридору, розправивши свої білі пластикові крила. На її сукні все ще червоніли плями від крові після "бенкету", а губа була розбита, але погляд став скляним і неживим. У руках вона стискала букетик червоного лікорису... Джон згадав, що колись читав про цю квітку. У його голові з'явилися яскраві спогади. "У буддистів ця квітка асоціюється зі смертю... букети лікоріса покладають на могили... Сезон, коли розпускаються криваво-червоні квіти, у японців традиційно асоціюється з відвідуванням могил предків. Через це, лікоріс не дарують живим людям."

- Господар наказав, аби ви залишилися тут - її голос дуже сильно тремтів. Тепер він нагадував плач цуценяти. - Господар просив, аби я вам не нагадувала, але.. Рух - це життя. А спокій - це... ну, ви самі бачили

Вона різко відступила на крок вбік. Її крила злісно тріснули, але вона навіть не скривилася. Джон припустив, що дівчина не відчуває болю. Або... Звикла до нього.

- Розважайте Вашу Величність, поки він у доброму гуморі - тихо додала дівчина-ангел, покірно схиливши голову - інакше.. мені доведеться особисто покликати Його.

Гравці, зломлені та виснажені, змушені були розвернутися. Вони попленталися назад у велику залу, де джаз, на подив більшості, почав скидати оберти - тепер він був повільнішим, спокійнішим, наче затишшя перед бурею.

Джон зупинився, і дістав із своєї кишені "Гамлета". На його розчарування, обкладинка була заплямована кров'ю, деякі сторінки злиплися, а деякі слова взагалі зникли. Юнак розвернувся. №02. Той же знає хімію - може, якось допоможе йому зняти кров.. Він краєм ока помітив знайому постать, і побіг у той бік.

- Другий! Допоможи мені! Швидко! - закричав Джон на льоту, і №02 різко розвернувся в його бік.

- Що? Хтось поранений? - різкувато запитав чоловік, позираючи то на Джонатана, то на свій тетрахлорометан

- Ні! Чорт.. Книжка! В крові! - викрикнув №17 прямо в лице вчителю, і підніс свого пошарпаного "Гамлета" на рівень очей №02. Той лише пирхнув на це, і спокійно обпиарвся об стіну ззаду.

- Серйзно? Книжка? Чому ти так хапаєшся за цей непо... - другий не встиг договорити, як Джон різко тицьнув тому пальцем прямо в груди.

- Непотріб?! Це реліквія! Тобі не зрозуміти. Короче, вичищ кров! Нуж-бо! Не можна зволікати. - №17 гарячково відкрив книжку і тицьнув пальцем тепер на сторінки. Другий повільно сів над книжкою, і почав уважно роздивлятися кров з усіх боків.

- Зніми накидку. - спокійно наказав №02, і Джон майже вирвав її зі своїх плечей, даючи її вчителю. Чоловік акуратно відірвав тканину там, де була вона білою, а саме на числі, і підкалав її під сторінку. Джон просто проігнорував це. Книжка була важливішою, аніж тканина.

№02 повільно відкрив кришечку тетрахлорометану, та швидко зможчи край тканини у ньому. Як тільки тканина була змочена, другий взяв останню сторінку, і повільно змочив край. Через декілька секунд, він торкнувся пальцем літер. Джон боявся, що літери попливуть, але, слава Богу, все залишилося на місці. Як тільки нічого не відбулося, вчитель почав промакувати сторінки в цю ганчірку, і кров всмокталась. Як тільки чоловік закінчив, він скомкав тканину, і кинув її вбік. Потім розкрив саму книгу і подав її Джону

- Не закривай її декілька годин, сторінкам треба просохнути. - сказав №02, і повільно підвівся.

- Добре - кивнув Джон, і хотів уже відійти, але вкінці кивнув - Дякую!

№02 нічого не відповів на це "дякую". Він лише коротко кивнув, закрутив кришечку на пляшці зі своєю хімією і знову привалився до стіни, спостерігаючи за іншими гравцями порожнім поглядом. Для нього цей порятунок книжки був лише технічним завданням.

Джон відійшов до ігрових автоматів, тримаючи розгорнутого «Гамлета» перед собою, як святиню. Запах тетрахлорометану був настільки різким, що виїдав очі, але він був кращим за запах заліза.

- Номер сімнадцять, ти що, тепер безіменний? - пролунав голос №11 за спиною.

Джон обернувся. Медсестра стояла поруч, схрестивши руки на грудях. Вона дивилася на його оголені плечі - там, де раніше була накидка, тепер виступала шкіра, що побіліла від холоду Майданчика. Джон справді виглядав дивно: напівголий, з роздертою тканиною в одній руці та розкритою книжкою в іншій.

- Тобі варто було залишити номер, - холодно зауважила вона, кивнувши на зім'ятий клапоть з цифрою, який №02 використав як ганчірку. - Жахмейстер, напевно, не любить, коли його гравці втрачають маркування. Це псує йому статистику.

Джон глянув на свої руки. Він досі стискав шматок накидки №05. Брудний, просякнутий чужим потом і страхом клапоть тканини.

- П'ятому номер уже не потрібен, - відрізав Джон.

- А тобі він потрібен як ніколи, - №11 підійшла ближче, і Джон відчув від неї запах антисептика. - Ти тепер у нього на особливому рахунку. Дивись, щоб твоя книжка не стала твоєю посмертною маскою.

Вона кивнула в бік центру зали. Там, на великій стіні, де раніше не було нічого, раптом з'явилося дещо нове. Це був не текст і не цифри. Це був годинник. Величезний, стилізований під старовину циферблат, стрілки якого рухалися не плавно, а з важким, металевим хрускотом.

- Другий раунд? - прошепотів хтось із натовпу.

Музика в залі раптом обірвалася. В абсолютній тиші було чути лише те саме хрустіння годинника.

- Сімнадцятий, - Марі знову з'явилася в полі зору, але тепер вона не дивилася на натовп. Вона дивилася прямо на Джона. Її руки з лікорисом тремтіли так сильно, що пелюстки обсипалися на підлогу червоними краплями. - Господар чекає... Він сказав, що ти заборгував йому розмову.