Розділ 9. Передчуття ритму

Світло в спальному блоці ввімкнулося не поступово, як це буває в нормальному світі, а різким, хірургічним спалахом. Воно наче чиркнуло сірником по самій сітківці ока, випалюючи залишки снів. Разом із ним прийшов звук - низький, вібруючий гул, від якого зуби починали мимовільно цокотіти один об одного. Це не був джаз. Поки що ні. Це був голос механізмів, що прокидалися десь у залізних нутрощах Майданчика, готуючись до свого щоденного жертвопринесення.

Джон підхопився на матраці, миттєво стискаючи пальцями обкладинку "Гамлета". Книга за ніч ввібрала холод підлоги, і тепер її дотик здавався крижаним. Поруч №02 завмер, важко й часто дихаючи, наче він щойно пробіг марафон. Його обличчя за ніч остаточно змарніло, шкіра набула кольору старого бібліотечного пергаменту, а під очима залягли глибокі тіні, схожі на плями від розлитої хімії.

- Чуєш цей звук, №17? - прошепотів учитель, не зводячи очей з темного отвору дверей. - Це метал. Сталь голодна. Вони не просто готують сцену, вони готують ешафот.

Джон нічого не відповів. Його погляд зупинився на №11. Дівчина вже була на ногах, зосереджено перевіряючи свої запаси марлі та пляшечки з антисептиком. Вона виглядала як солдат перед висадкою в зоні активних бойових дій: жодних зайвих рухів, жодних емоцій, лише суха, професійна готовність до катастрофи. Вона на мить глянула на Джона, і в цьому погляді він прочитав коротку, як постріл, пораду: "Тримайся поруч, якщо не хочеш стати фаршем".

Коли сорок сім номерів вийшли в центральну залу, повітря там змінилося. Воно стало важким, вологим і густо пахло машинним мастилом, іржею та чимось кислим - запахом колективного страху. Гравці збилися в купу, наче худоба в загоні перед забоєм. Навіть кремезний №29, який на бенкеті здавався незламним, тепер виглядав збентеженим, нервово ховаючи тремтіння широких долонь за схрещеними на грудях кулаками.

А потім вони підняли голови і побачили їх.

Високо під стелею, над прірвою, яку механізми вирили в підлозі Майданчика за одну ніч, зависли вузькі сталеві балки. Вони здавалися тонкими нитками, натягнутими над пащею гігантського монстра. Джон підійшов до краю і відчув, як шлунок миттєво підкотився до горла. Величезні промислові шредери внизу повільно проверталися. Їхні зубчасті вали скреготали, перетираючи повітря своїми тупими залізними зубами, обіцяючи кожному, хто впаде, швидкий і кривавий фінал.

- Господи милостивий... - видихнув хтось за спиною Джона, і цей шепіт розлетівся луною.

- Його тут немає, - процідила №11, стаючи плечем до плеча з сімнадцятим. - Тут тільки чиста механіка. Дивись на маятники, №17. Забудь про підлогу.

З густої тіні під самою стелею повільно, на ланцюгах, почали спускатися вони. Леза-маятники. Вони не були іржавими чи старими. Навпаки, вони блищали так яскраво під променями прожекторів, що в їхній сталі, як у викривлених дзеркалах, відбивалися перелякані обличчя гравців. Сорок сім розмитих масок відчаю.

- Мої любі нотки! - голос Жахмейстера розрізав гул машин, наче гостра бритва.

Власник Майданчика сидів на одній із балок у самому центрі, елегантно закинувши ногу на ногу. В одній руці він тримав тонку диригентську паличку, а в іншій - невелику квітку розмарину, яку він вдумливо нюхав.

- Сьогодні у нас за розкладом музична симфонія! Справжнє торжество ритму! Але пам'ятайте, мої дорогі - у цій партитурі, павза рівна смерті. А фальшива нотка... що ж, мої любі шредери дуже не люблять фальші. Марі, допоможи нашим гостям зайняти свої місця у цьому світі!

Марі з'явилася біля основ металевих драбин, що вели вгору до балок. Її біла сукня в світлі софітів здавалася сліпучою, небесною, але очі були нажаханими, глибокими колодязями. Вона мовчки, майже механічно, вказала на залізні щаблі.

- Я не піду туди, - №02 раптом почав задкувати, його коліна підкосилися, і він ледь не впав на підлогу. - Це безумство. Я краще стрибну сам, зараз, ніж буду танцювати під його дудку на очах у всіх.

Джон відреагував миттєво. Він схопив №02 за плече і так сильно труснув його, що зуби другого клацнули. Сила і холодний гнів, що прокинулися в юнакові, здивували його самого.

- Ви підете туди, - прошипів Джон прямо в зблідле обличчя хіміка. Попіл від вчорашнього "десерту" знову дав про себе знати пекучою гіркотою на язиці. - Ви самі вчора благали про вихід. Ви казали, що смерть - це агрегатний стан. Так от, зараз почнеться реакція. Ви - вчитель хімії, ви знаєте, як поводитися з елементами. Маятник - це лише фізичне тіло в просторі. Ритм - це формула. Якщо ви впадете зараз, ви помрете як боягуз, а не як людина.

Джон силоміць штовхнув його до драбини. №02 подивився на нього з сумішшю жаху та болю, але в глибині його зіниць спалахнула іскра сорому. Спираючись на перила, він почав повільно підніматися вгору.

Джон глянув праворуч. Фред уже був нагорі. Номер 41 стояв на вузькій смужці металу так впевнено, наче провів на ній усе життя. Він не дивився вниз, на шредери. Він дивився на Жахмейстера з тією самою хворобливою, сектантською відданістю, яку Джон бачив раніше. Брат остаточно зробив свій вибір - він став частиною шоу.

Коли Джон сам піднявся на балку, сильний вихор повітря від валів, що оберталися внизу, почав агресивно шарпати його накидку. Балка під підошвами була ледь ширша за черевик. Праворуч стояла №11, стиснувши губи в тонку лінію, ліворуч - тремтячий №05, який вчепився в металеву стійку побілілими пальцями.

Жахмейстер повільно підняв диригентську паличку. Настала мертва, абсолютна тиша, в якій було чути лише важке дихання сорока семи людей. Тільки десь далеко, в темній глибині зали, почувся перший, несміливий і глухий удар барабана.

- Уявіть, що ви - жива музика, - прошепотів Жахмейстер, нахиляючи голову набік, і його голос пролунав так чітко, наче він стояв у кожного за спиною. - А якщо інструмент розстроєний... його просто викидають на смітник!

Джон відчув, як пальці в кишені міцніше стиснули "Гамлета". Він бачив, як перший маятник перед ним ледь помітно хитнувся, готуючись до смертельного польоту.