Розділ 8. Нічні посиденьки

Світло в спальному блоці ніколи не згасало повністю - воно лише тьмяніло, набуваючи мертвотного, розмитого відтінку, наче зіниці Жахмейстера. Джон сидів на матраці, відчуваючи кожним хребтом жорстку сітку ліжка. У роті досі тримався присмак заліза та горілого тіста - цей "десерт" був не їжею, а вторгненням у його пам'ять.

Поруч №02 ворушився, знімаючи накидку з номером так обережно, наче той був зроблений з крихкого скла. Він більше не намагався тримати спину рівно. Чоловік тепер виглядав як людина, що все життя вирішувала складне рівняння, а в кінці виявила, що замість "ікс" там була порожнеча.

- Знаєш, - тихо промовив №02, втупившись у стіну, де відблиск ламп малював дивні, ламані фігури. - У коледжі я завжди боявся помилитися в пропорціях. Крапля зайвого - і реакція незворотна. Вибух. Опіки. Сором. Я жив у страху перед помилкою, поки помилкою не став я сам.

Він видавив коротку усмішку, яка більше нагадувала гримасу болю.

- Зрада не пахне сіркою, Джоне. Вона пахне дешевим парфумом і брехнею, яку ти ковтаєш щоранку замість сніданку. Коли мене вигнали з кафедри, я думав, що нижче падати нікуди. А потім я побачив, як він ковтає тетрахлорометан. І я зрозумів: мої формули працюють лише для людей. А він...

№02 замовк, повільно лягаючи на спину. Його очі відбивали тьмяне світло, наче два холодні металеві диски.

- Смерть - це просто зміна агрегатного стану, - прошепотів він уже заплющивши очі. - Він пообіцяв, що там, за межею, все повертається до вихідної точки. Можливо, це єдиний спосіб вимити цей присмак спирту з моєї крові.

Джон не відповів. Він боявся, що якщо заговорить, то попіл на язиці знову стане гарячим. Він відкрив "Гамлета". Сторінки були холодними. Він почав читати, чіпляючись за слова, як за виступи на скелі під час падіння.

"Чи бути, чи не бути..."

Для Джона це більше не було питанням життя. Це було питанням присутності. Він перевів погляд на інший бік зали, де в напівтемряві виднілася постать №11. Вона лежала нерухомо, накрившись тонкою ковдрою до підборіддя. Вона була занадто спокійною. Її марля, її антисептики - вона готувалася лікувати тіла, які тут ламалися швидше, ніж сірники. Джон відчував до неї дивну вдячність за її холодну відстороненість, але водночас його лякала ця готовність бути свідком болю.

А десь далі, у самому кутку, сидів Фред. Його синій світловий меч не світився, але Джон знав, що брат стискає його в руках навіть уві сні. 24 березня 2006 року - дата, яка розрізала їхні життя. Фред вибрав забуття під виглядом гри. Він зрікся імені, зрікся брата, зрікся всього, що пахло димом тієї весни.

"Я вже давно не твій старший брат", — ці слова звучали в голові Джона в такт істеричному джазу Жахмейстера.

Він знову опустив очі до тексту.

"Що благородніше? Коритись долі
І біль від гострих стріл її терпіти,
А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,
Покласти край йому? Заснути, вмерти —
І все. І знати: вічний сон врятує,
Із серця вийме біль, позбавить плоті,
А заразом страждань. Чи не жаданий
Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.
І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;
Які нам сни присняться після смерті,
Коли позбудемось земних суєт?
Ось в чім вагань причина. Через це
Живуть напасті наші стільки літ.
Бо хто б терпів бичі й наруги часу,
Гніт можновладця, гордія зневаги,
Відштовхнуту любов, несправедливість,
Властей сваволю, тяганину суду,
З чесноти скромної безчесний глум,
Коли б він простим лезом міг собі
Здобути вічний спокій? Хто стогнав би
Під тягарем життя і піт свій лив,
Коли б не страх попасти після смерті
В той край незнаний, звідки ще ніхто
Не повертався? Страх цей нас безволить,
І в звичних бідах ми волієм жити,
Ніж линути до не відомих нам.
Так розум полохливими нас робить,
Яскраві барви нашої відваги
Від роздумів втрачають колір свій,
А наміри високі, ледь зродившись,
Вмирають, ще не втілившись у дію.
Але тихіш! Офелія! Згадай
Мої гріхи в своїй молитві, німфо..."

Він зрозумів, що Жахмейстер - не просто Клавдій. Він - і в'язниця, і кат, і сам Гамлет у своєму найгіршому прояві. Джон відчув, як пальці, що стискали книгу, починають німіти.

Якщо №02 вибрав надію на смерть, а Фред - надію на забуття, то в нього, під номером 17, не залишалося нічого, крім цієї книжки та вогню, який він так відчайдушно намагався не помічати.

Раптом з іншого кінця спальні почувся тихий, металевий звук — наче хтось випадково зачепив ніж. Джон не поворухнувся. Він знав, що на Майданчику навіть тиша має вуха. Він просто перегорнув сторінку, хоча літери вже давно перетворилися на чорні плями.

Він мав стати Гамлетом. Не тим, що вагається, а тим, що знає: фінал уже написаний, але він може змінити спосіб, у який помре актор.