Розділ 7. Святковий бенкет

Джон проштовхувався крізь натовп, шукаючи поглядом №11. Він крутив головою, але та наче крізь землю провалилася. Тож, Джонатан відійшов убік, і помітив краєм ока в іншій кінці зали одинадцяту. Джон зіскочив з плитки і буквально побіг у її бік, при цьому майже задихаючись.

- Одинадцята, я.. - почав Джон, але №11 перебила його

- №02 мені вже все розповів, поки ти метався по Майданчику зі своїм "Гамлетом" - саркастично сказала дівчина, і мовчки пішла до дверей, навіть не перевіряючи чи іде за нею Джон.

Джон ледь встигав за нею. Книжка в його руках здавалася зараз непотрібним уламком минулого світу, що тільки заважав бігти. Коли вони порівнялися з ангелом, та лише іронічно схилила голову, пропускаючи їх вперед.

- Смачного, сімнадцятий, - прошепотіла вона, і звук її голосу був наче шелест сухого листя. - Не забудь залишити місце для десерту.

Вони увійшли.

Зала для бенкету була ще більшою за Майданчик, але тут панував напівморок, який розрізали лише свічки у масивних срібних канделябрах. Стіл здавався нескінченним. Джон відчув, як шлунок стиснувся в тугий вузол від того, що він побачив.

Це не було схоже на звичайну вечерю. Це була виставка абсурду. На столах, поруч із кришталевими бокалами, наповненими чимось густим і темно-червоним, лежали купи фруктів, що вже почали вкриватися сизим нальотом плісняви. У великих срібних мисках, де мав би бути салат, копошилися жирні білі личинки, перемішані з пелюстками троянд. Запах... запах був сумішшю дорогих парфумів, смаженого жиру, гнилі та того самого солодкуватого, нудотного аромату хімії, що йшов від №02.

- Глянь туди, - №11 коротко кивнула підборіддям у центр столу.

Там, на величезному золоченому підносі, лежало воно. М'ясо. Великий, ідеально підсмажений окіст, з якого стікав золотистий сік. На фоні всього іншого мотлоху та черв'яків, воно виглядало єдиною їстівною річчю. Це була ідеальна приманка.

- Він виставив його як головний приз, - процідила одинадцята. - Голодні гравці накинуться саме на нього. Треба діяти швидко, поки №29 або хтось із цих божевільних не відрізав собі шматок.

Жахмейстер уже сидів на чолі столу. Він не дихав, не рухався, просто дивився на них крізь полум'я свічок. Поруч із його тарілкою, де замість їжі лежала жменя гострої гальки, стояла порожня кришталева ваза.

- Ласкаво просимо! - голос власника Майданчика розкотився луною під високою стелею, наче найдорожчий оксамит. - Марі, люба, наповнюй келихи. Наші гравці мають бути ситими, перш ніж почнеться наступна дія!

Дівчина-ангел миттєво опинилася поруч із Джоном, тримаючи в руках важкий декантер. - Вип'єш, сімнадцятий? - вона посміхнулася, і Джон побачив, що її зіниці були неприродно розширені. - Це вино з льоху, якого не існує.

Джон подивився на №11. Та ледь помітно хитала головою. Він знову перевів погляд на м'ясо, де під скоринкою ховалася половина запасів тетрахлорометану №02. План був простий і смертельний: змусити Жахмейстера з'їсти «головний приз». Але як це зробити, коли навколо сорок голодних людей, готових битися за цей єдиний шматок справжньої їжі?

Джон відчув, як Марі пройшла за його спиною. Її крила знову видали цей жахливий звук — сухий хрускіт дешевого пластику, що терся об тканину сукні. Це було настільки сюрреалістично, що на мить йому здалося, ніби він сам став частиною ілюстрації до своєї книжки.

- Сідайте, сідайте! - Жахмейстер плеснув у долоні, і звук відбився від стін, наче постріл. - Сьогодні ми не просто їмо. Сьогодні ми споживаємо саму суть нашого перебування тут!

Гравці почали розсаджуватися. №29, той самий кремезний чоловік, ввалився на стілець прямо навпроти м'яса. Його очі горіли тваринним голодом. Він ігнорував тарілку з живими жуками перед собою, свердлячи поглядом окіст, що парував у центрі.

Джон сів поруч із №11. Його коліна тремтіли під столом, зачіпаючи важку деревину. Він шукав очима Фреда. Той вмостився трохи далі, поклавши свій синій світловий меч прямо на білосніжну скатертину поруч із ножем. Він виглядав абсолютно спокійним, майже загіпнотизованим. А Марі, в свою чергу, на підлогу, прямо до ніг Жахмейстера.

- Марі, - Жахмейстер нахилився вперед, і світло свічок вихопило його ідеально білі зуби. - Наші гості, здається, зголодніли. Покажи їм, як треба насолоджуватися моєю щедрістю.

Марі завмерла. Вона подивилася на Жахмейстера з такою собачою відданістю, що Джону стало фізично нудотно. Вона повільно простягнула тонку руку до тарілки господаря, де на сріблі переливалися гострі уламки розбитого зеленого скла та річкова галька.

Дівчина взяла найбільший уламок. На мить її рука здригнулася, але погляд Жахмейстера, холодний і немигаючий, не залишав їй вибору. Вона запхала скло до рота.

Хруст.

Це був звук, від якого зуби Джона миттєво заломило. Марі почала жувати. Її обличчя залишалося незворушним, але крізь щільно стиснуті губи почала просочуватися перша тонка цівка крові. Вона стікала по підборіддю, капаючи на білу тканину сукні, розквітаючи на грудях яскраво-червоними маками.

- О, це... це божественно, Пане, - прохрипіла вона, ковтаючи криваве місиво.

- Браво, - Жахмейстер ледь помітно всміхнувся. - А тепер - головна страва. №29, ви здаєтеся людиною дії. Чому б вам не розрізати цей чудовий окіст?

Джон відчув, як у нього перехопило дихання. №02, який сидів трохи осторонь, вчепився пальцями в край столу так сильно, що його кісточки побіліли. Це був момент істини. №29 уже взявся за ніж, готуючись встромити його в отруєне м'ясо.

- Стійте! - раптом вигукнув Джон. Його власний голос здався йому чужим і занадто гучним у цій тиші.

Всі погляди миттєво звернулися до нього. Жахмейстер повільно повернув голову, і в його очах спалахнув вогник щирого зацікавлення.

- Номер сімнадцять... Ти перебиваєш мою вечерю? Маю надію, у Гамлета було щось доречне для цього моменту?

Джон відчув, як №11 під столом сильно стиснула його лікоть, мовчки наказуючи мовчати. Але він уже не міг зупинитися. Він знав: якщо №29 зараз з'їсть це м'ясо, він просто помре в муках, і експеримент №02 закінчиться безглуздою смертю чергової людини.