Розділ 6. Авантюристи

Жахмейстер помітно спохмурнів, коли №29 закурив. Але як тільки цигарка догоріла, власник Майданчику показово відкинув чоловіка вбік, у натовп.

- Досить. На сьогодні, твій зірковий ліміт вичерпаний.. - процідив він та поправив свій фрак від невеликої складки, що випадково утворилася. Різко, Жахмейстер випроствся, надаючи собі звичного вигляду самовпевненого шоумена - Тож, мої любі, я маю дещо повідати, для вашої обізнаності у майбутньому. Отже, як ви напевно вже здогадалися, це не дуже схоже на  вашу звичну реальність. І, ви будете абсолютно праві! Бо поки ви тут, ви під моїм пильним, професійним, божим оком. Тому, навіть не пробуйте втекти. Або... Ні, краще пробуйте! Це тільки розважить мене. Але зовсім скоро ви самі зрозумієте, що звідси виходу просто... не існує! Звучить весело, чи не так? Тільки ви, та я... Яка романтика! - він миловидно приклав руку до щоки, роздивляючись натовп гравців - І. Також, маю вас попередити, що смерть тут - означає, що ви повернетеся.. назад! У реальність! 

В залі повисла незручна тиша. Джон відчув, як по спині пройшов мороз по шкірі. Хоч це звучало переконливо з вуст власника Майданчика, але Джонатан не повірив. Це неможливо. Фізично не можливо. Смерть не може повертати назад у реальність. Але брати речі з повітря теж неможливо.. Джон згадав свою квартиру. Як він розвозив піцу по усьому місту, як ходив до університету, як орендував дешеву квартиру, як вогонь.. Вогонь? Звідки це слово взагалі взялося в голові? Можливо, це просто стара травма... чи просто фантазія від стресу? Джон потер скроні, намагаючись прогнати цей гарячий відблиск, який на мить засліпив його сильніше за лампи Майданчика

 Напевно, Жахмейстер просто хотів налякати гравців. Чи не так? Просто налякати..

- Чому ми маємо вам вірити? - різко озвався низький чоловічий голос

- А хіба у вас є інші варіанти? - Жахмейстер схилив голову набік, роздивляючись сміливця з ніг до голови. Той замовк, зрозумівши, що єдиний варіант - повірити на слово.

- Я... Я не хочу додому.. - різко, тихий та невпевнений шепіт наповнив тишу Ігрового Майданчика. Очевидно, це призначалося лише комусь одному, але луна в залі думала не так. 

Джон озирнувся. Деякі люди повільно, схвально закивали, деякі шепотілися, а деякі просто.. застигли. Невже Жахмейстер обрав саме тих людей, які.. Ненавидять своє життя настільки, що готові залишитися радше у цьому місці, аніж у реальності? Він перевів погляд на №02. Той шепотівся про щось з №11. Погляд Джона мимоволі впав на Фреда, і.. Той теж схвально кивав. Вони всі подуріли?! Його брат. Що у нього такого у житті може бути, що це пекло Жахмейстера краще? Джон не знав, і вирішив - він має поговорити з №41 і зрозуміти що з тим взагалі коїться.

- Тож, розважайтеся! І, я знаю, що ви вже зголодніли, тому.. Зовсім скоро буде святковий бенкет! Готуйте свої шлунки для... незабутнього прийому їжі! - виголосив Жахмейстер розставляючи руки вбік, у вітальному жесті, і розчинився у повітрі Майданчику.

Джонатан підхопився зі свого місця і побіг у бік до брата. Він кинув погляд на №11 та.. №02 не було. Напевно, знову кудись пішов, він частенько зникає. Джон підійшов майже впритул до Фреда, і трохи нахилив голову вниз, аби встановити зоровий контакт.

- Фреде, ти ж не віриш йому? Це ж пастка. - сказав Джон, але №41 випростався, і почав крутити свій світловий меч Скайвокера в руках. Якийсь час, Фред дививився на брата з якоюсь хворобливою усмішкою, а потім проказав

- А якщо ні, Джоне? Якщо це наш шанс почати спочатку? Тут немає... - він замовкнув, наче не може згадати, чого саме немає "тут", але киває на свій іграшковий меч. - Тут я не відчуваю того холоду, що був раніше.

- Ти про який холод взагалі? - процідив юнак, і відійшов на крок - Невже ти такий самий як і.. - Джон розмашистим жестом вказав на інших гравців - Як і вони? Ти справді змінився, Фреде.

- Та невже? - майже знущально запитав Фред, повільно розвертаючись - Я вже давно не твій старший брат, Джоне. А тепер відійди.

- Ти... Що?! Ти зрікаєшся мене? - запитав Джон, і гарячково підійшов ще на крок - Прокинься! Ти не розумієш, що робиш! Може це той Жахмейстер на тебе повпли..

- Ніхто на мене не впливав - перебив Фред. Його голос був схожий на гавкіт сторожового пса, якого дуже розлютили - Просто іди звідси. Почув?

Джон мимоволі застиг, але через якусь мить, повільно відступив.

- Та йди ти до біса! - гаркнув Джон, але як тільки він відступив, №41 тут же розчинився далі у натовпі.. Джон стояв нерухомо, дивлячись у спину братові, поки той не зник серед інших номерів.

Гнів змішувався з пекучою образою. "Іди до біса", — повторив він про себе, але слова здавалися порожніми.

Раптом важкі двері в кінці зали відчинилися, і звідти полилася музика — істеричний, занадто швидкий джаз, від якого хотілося заткнути вуха. І з'явилася... Вона.

Дівчина випливла вперед, ледь не перечепившись через поділ своєї занадто білої сукні. Вона не була людиною. Крила, очі, шкіра.. Джон згадав, як колись читав перекази про ангелів, і описували їх саме так. Невже це справді.. Її крила зачепили одвірок із неприємним пластиковим звуком, але вона навіть не здригнулася. Вона дивилася на гравців з такою зверхністю, ніби була принаймні заступницею Бога.

- Прошу за мною, шановні гості! - прощебетала вона, і її голос здався Джону гострим, як уламок того самого скла. - Ваша Величність чекає. Він не любить, коли їжа остигає. Хоча... деякі страви краще куштувати живими, чи не так?

Вона хіхікнула і підморгнула Джону. Він відчув огиду. У цей момент з тіні коридору нарешті з'явився №02. Він був спітнілим, а його руки ледь помітно тремтіли. У одній руці він тримав свою пляшку, яка тепер була напівпустою, а в іншій, якусь хімію. Але джон зауважив, що її стало десь наполовину менше, ніж спочатку, коли №02 тільки замовляв. Він пройшов повз Джона, на мить затримавшись поруч.

- Попередь наших, - тихо кинув він, навіть не дивлячись на юнака. - М'ясо... воно не для нас. Я влив туди майже все, що мав. Зараз ми перевіримо, чи тече в жилах того Жахмейстера хоча б щось, що можна зупинити хімією.