Розділ 4. Медсестра

Вихідний почався доволі... Сумнівно. Люди в паніці бігали по всьому Майданчику, гукали Жахмейстера, при цьому, б'ючи кулаками по декораціях та трощачи все на своєму шляху. Але були також люди більш врівноважені - вони, в свою чергу, мовчки грали в автомати або міряли кроками відстань між стінами. Відчуття часу дуже сильно збилося - Джон навіть приблизно не знав, скільки годин пройшло від його прокидання з ліжка. Через якийсь час, натовп заспокоївся, і почав "гратися" у ігри, що Жахмейстер їм приготував. Вони вважали. що це просто якийсь жарт, тому питань сильно не виникало. Але, на нещастя, було також забагато метушні та бійок за такий, як Джону здавалося, короткий час перебування тут. Хлопець весь цей час неспокійно розгулював по Майданчику, читаючи Гамлета. Хоча, це було дуже складно, якщо зважати на шум навколо, та юнак начебто справлявся...

"Марцелл:
Гораціо вважає — то химера,
І він, мовляв, нізащо не повірить
У те страшне, що бачили ми двічі.
Я тим-то й ублагав його прийти
Вночі повартувати разом з нами,
Щоб, як привиддя з'явиться, він навіч
Переконавсь і мовив би до нього.

Гораціо:
Пусте, пусте, не вийде.
Бернардо
Сядь, і ми
Знов штурмувати будемо твій.." Чоп-чоп-чоп...

Джон підвів голову. Чоп-чоп-чоп.. Кроки. 

Він розвернувся корпусом до кроків. Перед ним ним стояв №02. Він виглядав так, наче виграв мільйон в лотереї, і з тією самою пляшкою шотландського віскі, яку замовив №48, а в іншій руці - скляну тару з якоюсь речовиною... Той самий тетрахло...? До біса. Джону було, загалом, плювати на те, що то за речовина була. Його більше зацікавила пляшка..

- Звідки це у тебе? - скептично сказав юнак, оглядаючи чоловіка з ніг до голови, притискаючи "Гамлета" ближче до себе.

- Забрав. - другий легко похитнувся вбік. Його рухи були більш плавні та невпевнені, ніж зранку, і це було помітно

- У нього? Як ти... Навіщо? - скривився Джон. Він підійшов трошки ближе, аби принюхатися. Перегар.

- Яка різниця? Головне - це тепер у нас - №02 переможно підняв пляшку вгору - А також. До мене підходив твій брат, казав якусь дурню про тіні і безсмертя... Чуєш, поговори з ним. У хлопця, напевно, стрес, і той верзе всяку дурню - чоловік дивився кудись за спину Джона, а потім різко перевів погляд на Джона

Джон повернув голову набік. Кому, як не йому знати, що можуть собі надумати люди, коли п'яні. Але, попри все, юнак повірив №02 та вирішив все таки навідати Фреда. Вони і досі не закінчили ту розмову, про те, куди старший зник на 12 років. Але також, Джону прийшла думка про те, що з тією дівчиною зараз. Та, котру так люто бив №29. Чи жива вона?

Це відчуття перемогло навіть цікавість про те, куди №41 зник на довгий час, тому Джонатан стрімко розвернувся в бік спальні, звідки вони вийшли. З кожною секундою він був все ближче до дверей, і вони розпахнулися. Він застав доволі... специфічну картинку. Одна дівчина нерухомо лежала на підлозі, наче манекен, але з кров'ю, а інша обережно оглядала її. Коли двері скрипнули, оглядачка різко перевела погляд на гостя. Джон застиг від такої картии, але швидко притулився до стіни збоку. Запах заліза від крові змішався із солодким духом Майданчика, і Джона знову почало нудити

- Що ти тут робиш? - голос дівчини був небезпечно тихим, та була відчутна нотка прихованої загрози. Джон оглянув дівчину. №11. Цікаво...

- Те, що, власне, і ти - озвався юнак, відірвавшись від стіни, і вдивлявся у лице пораненої дівчини на підлозі - Що з нею?

№11 повільно підвелася на ноги, наче сенсу споглядати за дівчиною більше не було - Вона мертва.

Неприємна пауза зависла у повітрі. Секунда, друга, третя...Пауза затягувалась. Джон ніяково випростав свій піджак. Невже №29 справді.. Забив її до смерті...? Ця думка жахала його не менше, ніж незнання того, де вони знаходяться.

- Ти.. Лікарка? - Джонатан тільки зараз помітив бинти, які лежали біля трупа. Очевидно, речі одинадцятки.

- А що, не видно? - цинічно промовила №11, і, як тоді подумав Джон, аби юнак більше не надокучав їй, мовчки зібрала бинти, і ступила декілька кроків до виходу. Але Джон перекрив їй шлях собою

- Зачекай-зачекай.. Чи не хотіла б ти приєднатися до нашої команди? У нас є... - почав було говорити хлопець, але одинадцять різко перебила його

- У вашій команді алкаш і клоун з іграшковим мечем. Ви помрете першими. Я пасую - процідила №11, і майже збила Джона з ніг, аби протиснутися на вихід, залишаючи юнака один на один з трупом.

Коли дівчина остаточно пішла, Джонатан втомлено застогнав. Він знав, що без лікаря їх маленькому альянсу буде дуже, дуже важко. А якщо дівча приєднається до когось іншого - їм гаплик. Юнак вже хотів сісти на підлогу, але згадав про слова Жахмейстера. Рух. Чоловік вилетів із кімнати. Фізично, його тіло було тут, але думки були далеко за межами Майданчика... Тобто, вбивство було скоєне. Але про нього, поки що, знають тільки №11 та сам Джон. Але чому Жахмейстер нічого не сказав на цю тему? Він же ж такий гучний феєрверк, він мав відреагувати хоч якось. А що, якщо...

Те, що сталося наступним, повністю перевернуло уявлення Джона про Ігровий Майданчик.