Розділ 3. Хто він такий?

Джон оглянув того, хто стояв перед ним. Фред. В його голові з'явилися яскраві спогади того самого дня...

24 березня, 2006 рік. Джону якраз недавно виповнилося 11 років. День здавався буденним, аж занадто звичайним, занадто...одноманітним. Ранок, школа, уроки, біль, кров...Як завжди. Але коли Джонатан прийшов додому, атмосфера змінилася. Не було ні звуку. Його вічно крикливий старший брат на диво, мовчав. І це не на жарт налякало хлопчика - не властиво його братові мовчати! Тому, він буквально з ноги увірвався у кімнату Фреда, але не застав нікого всередині. Тільки відчинене вікно. Джон згадав, як вибіг до вікна, почав гарячково дивитися вперед, наче хотів когось там розгледіти, але не було навіть натяку на зниклого.. Через декілька годин прийшли батьки. Вони допитувалися у Джонні, що сталося і де його брат, але той не знав. З того дня, вони вважали, що їх син зник безвісти, але... Чорт, Фред стояв зараз прямо перед Джонатаном! Не може бути...

Замість того, аби кинутися в обійми братові, Джон лише відступив на кілька кроків назад.

- Фред...Де ти був весь цей час?! Чому ти нас усіх покинув тоді? Ми вважали, що ти...Що ти мертвий! - хоч юнак і хотів зробити голос впевненим, але він ледь вловимо дрижав від шоку.. 12 років. Джон не бачив його цілих 12 років, але, замість того, аби радіти появі брата, він тільки більше витиснув умовну барикаду до рідного, що лише віддаляла їх. Хлопець відчув раптову сухість у горлі, та як спітніли його долоні. Нерви.

Фред, який весь цей час виглядав шокованим, різко вирівнявся. Вирішив, що варто зараз не показувати слабкість, а зробити те, що він вмів найкраще у драматичних ситуаціях - віджартуватися.
- Оу, Джонні, ти так виріс! Навіть не скажеш "Grüße", без холоду чи ненависті улюбленому братові, після дванадцяти років відпустки? - та ігноруючи усі застереження від брата, жартома ляснув рукою тому по плечу. Це б можна було б назвати "милим жестом", якби тільки не контекст.

Джон вже хотів сказати щось гостре та ріжуче, як тут різкий удар у кінці кімнати перервав його. №17 різко розвернувся, аби роздивитися що відбувалося. Першим, хто потрапив юнаку на очі - чоловік, з неприродно широкими плечима та кремезним виглядом нависав над якоюсь дівчиною..На спині чоловіка величезними літерами було написано: "Гравець номер: 29". А дівчина, вона була до болю знайома Джону...Точно! Це ж та сама дівчина з порушенням слуху. Джон хотів глянути на її номер, але люди заступили йому прохід. Юнак, як би сильно він не хотів допомогти, застиг на місці. Він знав, це неправильно, що треба їх розборонити, допомогти.. Але, чорт візьми, він був боягузом! №29 виглядав аж ніяк не дружелюбно, особливо, якщо нападає на молодих дівчат. Він надіявся, що хтось підійде, розборонить їх, але 47 людей застигли так само, як і сам Джон. Але різко, хтось підступив, і твердим голосом процідив:

- Відійди від неї - на подив хлопця, це був жіночий голос. Це, було, м'яко кажучи..Сміливо. Але надмірна сміливість може погубити. Юнак піднявся наввшпиньки, але дівчину видно не було.. №29 майже заричав, і різко підхопився на ноги. Він займав так багато місця, що людям навколо довелося розступитися. Чоловік вже хотів щось викрикнути, чи, по його вигляду, напасти, як тут...

ГУП!!

Залізні двері, які весь цей час були зачинені, з гуркотом відчинилися. Стіна в кінці кімнати розійшлася навпіл, відкриваючи величезні, іржаві засуви двері, які раніше здавалися просто частиною декору. Звідти в обличчя гравцям вдарило різке світло, запах солодкої вати та... бензину.

Люди мимоволі закрили очі руками. А коли Джон зміг розгледіти простір попереду, у нього перехопило подих. Перед ними відкрився величезний напис - "Ігровий майданчик". Все виглядало надто чисто та стерильно. Все було настільки вирвиоке, що хотілося просто виколоти собі очі, аби ніколи не бачити цих занадто яскравих кольорів. Величезна кімната з яскравими кольорами, заповнений дивними конструкціями, які за звичайних умов розвалилися, але тут, чомусь, вони стояли так, наче так і треба. Багато м'ячів футбольних, волейбольних, тенніс, різні спортивні ігри та купа цікавинок. Також, були ігрові автомати та гойдалки, що рухалися самі по собі під істеричний джаз 20-х років. А збоку, була величезна сцена із розкішними декораціями та атрибутами. І посередині сцени, буквально з нічого, матеріалізувався...ВІН.

На сцені стояв чоловік, у ідеально приглаженому фраці, у чистих, білих рукавичках, і з настільки задоволеним виглядом, наче виграв у лотереї на мільйон доларів. Джону майже фізично було погано від його ідеального вигляду. Надто ідеальна кімната, надто ідеальний одяг, надто ідеальний чоловік... Якби він мав вибір, він би з задоволенням опинився радше у експерименті з "Механічного апельсину", аніж ще хвилину пробути в цьому жахливому місці.

- О, ви тільки подивіться на це! - незнайомець розвів руки, наче збирався обійняти весь цей яскравий, стерильний простір Майданчика. Його голос був мелодійним, із ідеальними інтонаціями шоумена. - Який кастинг! Які типажі! №29, ви такий фактурний, справжній антагоніст... але, - різко, чоловік загрозливо нахилився вперед до "глядачів" - не перетягуйте на себе ковдру. Бо у цьому шоу, головна зірка - Я.

Він злегка нахилився вперед, і його голова наче нависла над натовпом. Якась жінка у солідному віці вишкірилася і зробила крок уперед.

- І хто ж ти такий, аби вказувати нам що робити?

Незнайомець на якийсь час застиг, але через декілька секунд майже буквально взірвався від сміху. Він прикрив рукою рота, і зігнувся навпіл від цього. Джон взагалі не вловив цієї реакції. Чому він взагалі сміється? Пройшла хвилина, друга, чоловік все ще сміявся. Джон уже подумки благав аби той замовкнув, і наче його почув сам Бог, бо різко, незнайомець випростався, коли зрозумів, що потенційних глядачів втрачено.

- Ох, ви дуже мене розвеселили, пані! - він придивився до жінки, витираючи очі. Джон оглянув чоловіка поближче, і з жахом зрозумів, що той...Він не дихає. Взагалі. Його легені не зменшувалися і не збільшувалися. І це насторожило Джонатана ще більше - Треба мене слухатися, бо я створив це місце, а ви, жінко, точно не зверху харчового ланцюга на даний момент! І до речі... Зовсім забувся вам представитися любі, - він поправив свою краватку і максимально пафосно виголосив - Мене звати...Жахмейстер! Жах, і мейстер! - зробив коротку паузу, наче чекав аплодисментів - Ну? - і тут же весь пафос здувся, коли не отримав відповіді. Жахмейстер лише вирівняв позу тіла, трошки нахиляючись вперед до людей - Ах, нічого ви в мистецтві не тямите, невігласи! - обернувся спиною до людей, наче хотів просто піти. Але різко, розвернувся, поклавши руку на чоло. Точно!