Розділ 2. №41

- №41! Зберися! Досить ляси точити. - голосно закричав №17. Різко, Джон з усієї сили ляснув рукою по щоці 41... Бідний аж звивався над тією щокою. Схоже, 17 надто сильно вдарив його. Джону вже навіть стало шкода юнака - Гей, чуєш, я тойво....Трохи перегнув. Вибач.

- Вибач? ВИБАЧ?! - схоже, 41 не захотів терпіти такого з боку 17, і з максимальною швидкістю і силою вдарив 17 в ребро. Та настільки сильно, що Джон аж закашлявся кров'ю - Що ти зробив з моїм пречудовим лицем, це не можна пробачити такому чорту, як ти! Зараз ще більше отри....

Різко №41 зупинився, і закрутившись, з ляскітом впав на ламінат. Ззаду нього стояв №2.

- Слабак. Якби не я, він би вбив тебе, їй Богу. Ти ж ледве дихаєш.

Це була правда. У Джона так сильно почало боліти щось в області серця, що навіть дихати було важко. Схоже №41, не зважаючи на його вік, був ще тим бійцем, бо побив його, наче якусь боксерську грушу.

- Тобі варто перепросити в нього. Він буде гарним союзником. Союзник краще, ніж ворог. Заблагай в нього, щоб він тобі вибачив. Може, він поведеться. Звісно, в його очах ти будеш підлабузником, але це краще, ніж знову бути побитим. - №2 легко підняв №17, взявши його під руки - Тобі вже краще?

Джон швидко кивнув. Звісно ж, йому не було добре. В нього було відчуття, наче хтось ламає його зсередини. Дуже болюче відчуття....

№17 з дитинства був доволі слабким. Він погано бився, в порівнянні з іншими хлопчиками його віку. Але попри це, він був доволі розумним. Джон мрія піти в спортивну секцію, типу дзюдо або карате. але всі відмовляли йому через його хворобливість і слабкість. Через це, він часто отримував після школи, його майже кожного дня били однокласники, бо той не може дати здачі. Його називали дівчиною, слабаком, і ще багато різних образ..... Але він мовчав, і ніколи нікому не говорив про булінг. Навіть найкращим друзям. Навіть батькам. Нікому. Нікому. Нікому....

Джон раптом відчув, наче хтось поставив йому підніжку. Наче хтось вдарив його по ногам, дуже сильно, наче з наміром, щоб 17 впав. Він відчув, що його ноги починають підгинатися, і Джон почав падати. Довго. Аж надто довго, як для звичайного падіння. Його мозок працював наче у сповільненому режимі, але він все розумів. Він знає, що падає, але його мозок ще ні. Направду дивне відчуття. Раптом Джон відчув сильний біль в голові. Дуже сильний, наче хтось його з силою вдарив головою об асфальт, наприклад, як отой однокласник, Джордж, що тоді зробив таке.... В Джона тоді ще тиждень голова не відходила...

Раптом, юнак отямився. Його голова наче розколена навпіл. Нестерпний біль. №17 розплющив очі і побачив перед собою №02 та №41. Вони сиділи по різних сторонах ліжках, а Джон лежав між рядом. Схоже, вони вдвох про щось говорили. Не голосно, наче тихенько пліткували. Здавалося, що вся кімната дивиться саме на Джона. Так і було. Він трохи озирнувся, і справді, багато хто зацікавлено озирався на їх компанію, але №41 злісно проганяв їх своїм поглядом.

- Тобі не треба було робити цього. Я ж знаю, ти не хотів вбити його. І слава Богу, не вбив. Тож, я вибачаюся за Джона що так сталося. Мені прикро, що це все взагалі відбулося, і бійка так просто не закінчилася. Але навіщо ти тоді вдарив його? Я то розумію, ти був на емоціях, але ще б трохи і вбив цього невігласа. Але з його боку також було не правильно дати тобі ляпаса просто так...

- Вибачення не приймаються. Поки №17 не отямиться і не заблагає про прощення, я пробачати нікого не буду.  Але знаєш що? Якщо він все ж постарається, я, vielleicht, schließe ich mich deinem dummen Team an. Але це тільки якщо він дуже постарається.

- Ах ти ж чорт, навіть я за таке вмазати тобі готовий - прошипів №02, але лише втомлено кивнув - Але... Ладно. Хай буде так як хочеш ти..

- Так чому ж ти мовчиш, №17? - №41 повернув голову в бік Джона. Слід від ляпаса досі залишився - То як? Маю надію, ти ще не згубив весь страх свій, любчику.

Джон аж скривився. Щоб він в такого, як цей №41, просив прощення?! Аж раптом, до Джона дійшло. Це обличчя. Воно було надто схоже на.....

- Фред?

№41 схоже взагалі не очікував такого. Його очі майже з орбіт вистрибували від здивування.

- Що? -  його голос майже тремтів - Ти... Звідки ти... Звідки ти знаєш моє ім'я, я ж нікому не говорив йо.... - Раптом він подивився в очі 17 і його здивування збільшилося ще більше - Д....Джон?