Розділ 90. Шепіт тіней

Вечір опустився на Львів, затягуючи вулиці синім туманом. Артем, Софія та Марко рухалися через вузькі провулки, уважно прислухаючись до шелесту вітру та кроків, що долинали здалеку. Кожна тінь здавалась живою, кожен звук — сигналом небезпеки.

— Чуєте це? — прошепотів Марко, зупиняючись. — Шепіт тіней… вони не сплять.

Артем напружився, відчуваючи, як адреналін пульсує в жилах.
— Це ті, хто залишився в тіні, — відповів він. — Вони спостерігають за кожним нашим рухом. Але ми не самі.

Софія тримала рюкзак із доказами міцно при собі, відчуваючи, як страх змішується з рішучістю.
— Шепіт тіней — це попередження, — сказала вона тихо. — Але ми пройшли більше, ніж вони могли очікувати.

Марко ввімкнув камеру та рацію, перевіряючи сигнал.
— Вони хочуть нас налякати, — промовив він, — але правда сильніша за страх.

Тіні від старих будинків і дерев здавалися живими, надаючи провулкам атмосферу невідомості і небезпеки. Артем зупинився, уважно дивлячись на темряву.
— Шепіт тіней завжди був із нами, — сказав він. — Він нагадує, що кожен крок важливий, кожне рішення має значення.

Софія кивнула, відчуваючи рішучість і впевненість.
— Ми більше не ті, хто боїться, — сказала вона. — Ми ті, хто перемагає тіні.

Марко увімкнув запис ще раз, фіксуючи кожен момент. Вони рухалися вперед, прислухаючись до шепоту, але знаючи: тепер вони керують власною долею. Тіні минулого більше не могли їх тримати — правда і рішучість світліші за будь-яку темряву.

— До кінця лишається один крок, — промовив Артем. — І тоді шепіт тіней замовкне.

Софія і Марко кивнули, відчуваючи силу спільної рішучості. Вечірній Львів зустрічав їх туманом, але їхня правда була яскравішою за будь-яку тінь.