Ніч поглиблювала тіні міста, коли Артем, Софія та Марко пробиралися вузькими провулками до сховища журналістів. Дощ залишав на асфальті блискучі калюжі, які відбивали тьмяне світло ліхтарів. Кожен звук здавався загрозливим: кроки за ними, шурхіт у кущах, віддалені сирени — усе могло бути пасткою.
— Вони слідкують, — прошепотів Артем, прислухаючись до шуму позаду. — Впевненість тут — наша головна зброя.
Софія відчула холодок страху, але її рішучість була сильнішою.
— Ми пройшли крізь набагато гірше, — сказала вона тихо. — Тепер не зупинитися.
Марко перевіряв камеру та канал зв’язку, готуючись передати матеріали в разі непередбачуваного нападу.
— Вони можуть бути де завгодно, — сказав він. — Але цього разу ми готові.
Раптом в темряві промайнув силует: чорний автомобіль тихо сповзав за ними, майже непомітно.
— Позашляховик, — прошепотів Артем, — і вони нас не втримають.
Софія швидко схопила рюкзак з документами, тримаючи його щільно.
— Тримайся поруч, — сказала вона. — Не можна їх випустити з виду.
Марко включив камеру, фіксуючи переслідування, розуміючи, що будь-який момент може стати критичним.
Вони швидко ховалися за кутами будівель, стрибали через високі паркани, зникали у вузьких підземних переходах. Страх переплітався з адреналіном: серце билося шалено, але розум залишався холодним і сконцентрованим.
— Тепер ми в тіні, — промовив Артем, — і можемо обернути ситуацію на нашу користь.
Софія кивнула, відчуваючи, як напруга перетворюється на рішучість.
— Тінь за спиною — це не ворог, — сказала вона. — Це лише сигнал, що ми близькі до мети.
Марко натиснув кнопку запису на камері, захоплюючи кожен момент.
— Коли це потрапить у ефір, — прошепотів він, — правда стане незаперечною.
Ніч тягнулася, а переслідувачі не відставали, але команда знала: тінь за спиною більше не лякає їх. Вона лише підштовхує вперед, до фінальної розв’язки, де правда переможе страх, а маски злочинців впадуть.