Розділ 76. Тріщина в моноліті

Наступний ранок почався з новини, яка на перший погляд здавалася дрібною. Артем почув її з увімкненого радіо, коли варив каву: коротке повідомлення, майже між іншим — “відсторонено одного з посадовців у межах перевірки, пов’язаної з нещодавніми журналістськими розслідуваннями”. Ім’я прозвучало знайоме. Дуже знайоме.

Артем завмер, тримаючи чашку в руках.
— Почалося, — сказав він тихо.

Софія підняла голову від ноутбука.
— Що саме?

— Перша тріщина, — відповів він. — Вони ще називають це “перевіркою”, але це означає, що когось вирішили зробити крайнім.

Марко швидко відкрив новинні стрічки.
— Уже кілька джерел підтверджують. І ще дещо… — він насупився. — Один із колишніх партнерів Юри погодився на співпрацю зі слідством. Анонімно. Поки що.

У кімнаті запанувала напружена тиша. Софія повільно сіла.
— Тобто… хтось із його кола почав говорити?

— Саме так, — кивнув Артем. — А це означає, що моноліт дав тріщину.

Він добре знав цю логіку. Система тримається доти, доки всі мовчать. Але варто одному заговорити — і страх починає рухатися в інший бік.

Протягом дня сигнали множилися. Марко отримував повідомлення від журналістів, правозахисників, навіть від людей, які раніше трималися осторонь.
— Вони питають, чи готові інші свідчити, — сказав він. — Відчувається… рух.

Софія уважно слухала, але думками була десь глибше.
— А якщо це пастка? — запитала вона нарешті. — Якщо вони просто хочуть виявити всіх, хто потенційно може говорити?

Артем замислився.
— Можливо. Але є різниця між пасткою і панікою. І зараз я бачу паніку.

Увечері Артем отримав ще один дзвінок. Цього разу — без погроз. Голос був чоловічий, злегка зламаний.
— Ви мене не знаєте. Але я працював на Юру. Недовго. Я… хочу поговорити.

— Чому зараз? — запитав Артем прямо.

— Бо я зрозумів, що він нас усіх здасть, — пролунала відповідь. — І я не хочу бути останнім.

Розмова була короткою, але після неї Артем довго сидів мовчки.
— Що? — обережно запитала Софія.

— Ще один, — сказав він. — І цього разу — не дрібна фігура.

Марко повільно усміхнувся, але без радості.
— Значить, Юра втрачає контроль. А коли такі люди його втрачають…

— …вони стають небезпечними, — закінчив Артем. — Особливо для тих, хто поруч.

Пізно ввечері вони сиділи разом, майже не розмовляючи. Кожен думав про своє. Софія — про майбутнє, яке тепер виглядало туманним, але справжнім. Марко — про тексти, які ще треба написати, і про ризик, що дедалі зростав. Артем — про те, як дивно змінюється страх, коли він перестає бути твоїм.

— Знаєте, що найважливіше? — сказав він раптом. — Ми більше не єдина ціль. Тепер цілей багато.

Софія тихо всміхнулася.
— І це означає, що ми вистояли.

За вікном ніч була спокійна. Але десь глибоко під поверхнею системи вже розходилися тріщини. Повільно, невідворотно. І скільки б не намагалися їх замазати, моноліт уже не був цілісним.

Коли тріщина з’являється, питання вже не в тому, чи впаде стіна. Питання лише — коли.