Розділ 74. Тиск без слів

Наступні дні минали дивно — без різких подій, без дзвінків із погрозами, без темних автівок під вікнами. І саме це лякало найбільше. Артем добре знав: коли ворог мовчить, він не зник — він готується.

Вони тимчасово переїхали в інше місце — невелику квартиру на околиці, де Марко колись жив під час навчання. Стіни були тонкі, меблі — прості, але тут було те, що зараз цінувалося найбільше: тиша без камер і сторонніх очей.

— Це ненормально, — сказав Марко, сидячи за ноутбуком. — Жодної активної атаки. Жодних публічних спростувань. Юра просто… зник з інформаційного поля.

Софія поставила на стіл чашки з чаєм.
— Або його змусили мовчати, або він домовляється.

Артем мовчки дивився у вікно. Він бачив, як у дворі гралися діти, як жінка вигулювала собаку, як життя тривало — звичайне, мирне. І саме на цьому тлі напруга відчувалася ще сильніше.
— Це тиск без слів, — сказав він нарешті. — Вони перевіряють, хто зламається першим.

Телефон Софії дзенькнув коротко. Вона глянула на екран і насупилася.
— Мене викликають в університет. Терміново. Кажуть — “службове питання”.

Марко одразу насторожився.
— Занадто вчасно.

— І мене теж, — додав він за мить, читаючи повідомлення. — Запит від редакції. Формально — робочий.

Артем повільно сів за стіл.
— Ось воно. Не погрози. Не сила. Вони тиснуть через життя. Через роботу. Через репутацію.

Софія стиснула пальці.
— Вони хочуть, щоб ми самі відступили.

— Саме так, — кивнув Артем. — Бо якщо ми зламаємося самі, їм не доведеться бруднити руки.

Того ж дня Софія повернулася пізно. Обличчя було бліде, рухи — стримані.
— Мені “порадили” взяти академвідпустку, — сказала вона, сідаючи. — Мовляв, занадто багато уваги, не той імідж для факультету.

Марко гірко всміхнувся.
— А мені натякнули, що акредитацію редакції можуть “переглянути”. Якщо я не буду таким активним.

У кімнаті запала тиша. Артем відчув, як у грудях повільно наростає знайоме, важке відчуття — те саме, що колись передувало його падінню. Але цього разу щось було інакше.

— Колись вони вже так робили, — сказав він тихо. — І я тоді відступив. Бо був сам.

Він підвів голову і подивився на них.
— Цього разу — ні.

Софія глибоко вдихнула.
— Я боюся, — сказала вона чесно. — Але ще більше боюся знову мовчати.

Марко кивнув.
— Якщо ми зараз здамося, усе це не матиме сенсу.

Артем підвівся. Його голос був спокійний, але твердий.
— Вони тиснуть без слів, бо слова більше не працюють. Це означає, що ми на правильному шляху.

За вікном починався вечір. Світло в кімнаті було м’яким, майже домашнім. Але всі троє знали: це лише коротка пауза перед новим витком боротьби.

Тиск ставав тоншим, витонченішим. Але саме він показував, наскільки близько вони підійшли до болючої правди — тієї, від якої система не могла сховатися навіть у тиші.