Розділ 73. Коли система озирається

Будівля, до якої їх привезли, не вражала ані величчю, ані показною строгістю. Сірі стіни, стримана охорона, вузький коридор із приглушеним світлом — усе виглядало буденно. Але саме тут ухвалювалися рішення, від яких залежали долі. Артем це знав. Колись він уже ходив цими коридорами — з іншого боку барикад.

— Дивне відчуття, — тихо сказав він, коли двері за ними зачинилися. — Ніби повернувся туди, звідки мене колись витиснули.

Софія йшла поруч, тримаючись рівно, хоча всередині напруга не спадала.
— Тепер ти тут не як обвинувачений, — нагадала вона. — Ти тут, бо система змушена слухати.

Марко залишився чекати у приймальні. Перед розлукою він швидко нахилився до Артема:
— Пам’ятай: усе, що скажеш тут, уже не зникне. Вони будуть перевіряти кожне слово.

— Нехай, — відповів Артем. — Я до цього готовий.

Кабінет для свідчень був просторий, але холодний. За столом сиділи кілька людей — різні обличчя, різні погляди. Дехто дивився з професійною цікавістю, дехто — з прихованою недовірою. Артем відчував це одразу.

— Пане Гайдук, — почав чоловік із сивиною на скронях, — ви усвідомлюєте відповідальність за свої слова?

— Усвідомлюю, — відповів Артем спокійно. — І саме тому я тут.

Свідчення тривали годинами. Він говорив про схеми, про зв’язки, про конкретні рішення й конкретних людей. Але головне — він говорив про механізм. Про те, як система сама навчилася захищати таких, як Юра, і знищувати тих, хто ставав незручним.

— Ви стверджуєте, що тиск на вас був організований? — пролунало питання.

— Я не стверджую, — відповів Артем. — Я це знаю. І тепер у вас є документи, які це підтверджують.

У якийсь момент він помітив: кілька поглядів у кімнаті змінилися. Хтось відвів очі. Хтось почав робити нотатки швидше. Система не ламалася — але вона озиралася.

Після допиту Софія чекала його в коридорі. Побачивши Артема, вона одразу підвелася.
— Як ти?

— Важко, — чесно відповів він. — Але правильно.

Вони вийшли на вулицю разом. Повітря здалося свіжішим, ніж зранку. Місто жило своїм життям, але тепер Артем дивився на нього інакше — без колишньої гіркоти.

Марко приєднався до них за кілька хвилин, тримаючи телефон у руці.
— Новини вже пішли далі, — сказав він. — Відкрито кілька проваджень. Не тільки щодо Юри. Ланцюг тягнеться.

Софія затамувала подих.
— Тобто… це справді працює?

— Так, — кивнув Марко. — Але тепер почнеться інша фаза. Тиха. Небезпечна.

Артем зупинився і подивився на них обох.
— Я знаю. Коли система озирається, вона або змінюється… або намагається вдарити з тіні.

Софія зробила крок ближче.
— Ми витримаємо. Разом.

Він уперше за довгий час відчув не лише напругу, а й опору під ногами. Не ілюзію безпеки — а справжню, крихку, але реальну.

Десь далеко дзенькнув трамвай. Сонце хилилося до заходу. День повільно згасав, залишаючи після себе нову реальність.

Система почала озиратися. А це означало лише одне: щось у ній уже тріщало.