Розділ 71. Свідчення під світлом камер

Ранок настав різко, без плавного переходу. Наче ніч просто відступила, визнавши поразку. У повітрі ще трималася волога після дощу, але небо вже світлішало, і місто починало жити своїм звичним життям — не знаючи, що за кілька годин для багатьох усе зміниться.

Артем стояв перед дзеркалом у напівтемному коридорі. Обличчя було втомлене, з темними колами під очима, але погляд — твердий, зібраний. Це був погляд людини, яка більше не тікає.
Він повільно застебнув піджак і зробив глибокий вдих.

— За п’ятнадцять хвилин ефір, — сказав Марко, визираючи з кімнати з ноутбуком у руках. — Усе готово. Канали підтвердили сигнал. Назад дороги точно немає.

Софія підійшла до Артема і мовчки поправила йому комір. Її рух був простим, але в ньому було більше підтримки, ніж у будь-яких словах.
— Ти впораєшся, — сказала вона тихо. — Просто говори правду. Вона вже достатньо сильна.

Студія, де проходила трансляція, була невеликою й майже аскетичною: світлі стіни, камери, кілька ламп. Але саме тут мала пролунати інформація, здатна похитнути всю систему.
Коли загорілося червоне світло камери, Артем на мить заплющив очі.

— Ми в ефірі, — пролунав голос режисера.

Перші хвилини він говорив спокійно: про документи, про схеми, про факти. Називав імена, дати, суми. Камера не відводила від нього погляду. Софія й Марко стояли за кадром, уважно стежачи за реакцією в мережі — вона була миттєвою. Повідомлення сипалися десятками.

А потім Артем зробив паузу.

— Але є ще дещо, — сказав він повільно. — Те, про що я мовчав роками.

Він розповів про свою справу. Про сфабриковані докази. Про тиск. Про те, як його змусили піти, щоб звільнити місце іншим. У студії стояла тиша. Навіть техніки перестали рухатися.

— Я мовчав, бо був один, — завершив він. — Сьогодні я говорю, бо нас багато. І тому що мовчання — це теж вибір. І він завжди працює на зло.

Коли ефір закінчився, ще кілька секунд ніхто не рухався. Потім Марко першим видихнув:
— Це вже не зупинити.

Софія підійшла до Артема і обійняла його. Не як героя, не як борця — як людину, яка щойно винесла на світло найважчу частину свого життя.
— Ти це зробив, — прошепотіла вона.

Телефон Артема почав дзвонити майже одразу. Дзвінки, повідомлення, запити на коментарі. Але серед цього шуму він відчував дивний спокій. Наче важкий камінь, який він ніс роками, нарешті впав.

— Це тільки початок, — сказав Марко, дивлячись на стрічку новин. — Але дуже сильний.

Артем подивився у вікно студії. Місто жило, рухалося, дихало. І вперше за довгий час він відчув, що рухається разом із ним — не в тіні, а на світлі.

Свідчення пролунали. Камери все зафіксували. І тепер правда більше не належала лише їм — вона стала надбанням усіх.