Розділ 69. Крок у відкриту прірву

Місто більше не мовчало. Воно гуділо, сперечалося, кипіло. Новини змінювалися щохвилини, і кожен новий заголовок був гострішим за попередній. Ім’я Юри тепер звучало не як символ успіху, а як попередження.

Артем сидів за столом, схилившись над ноутбуком. Перед ним — стара справа, та сама, що колись зламала його кар’єру. Софія стояла поруч, читаючи через плече, а Марко мовчки переглядав повідомлення від журналістів і правозахисників.

— Тут усе сходиться, — сказав Артем нарешті. — Ті самі люди, ті самі схеми. Юра був не просто десь поряд — він був у центрі.

— Тобто… тебе тоді цілеспрямовано прибрали? — тихо запитала Софія.

Артем повільно кивнув.
— Я заважав. І він знайшов спосіб змусити мене зникнути з гри.

Марко підняв очі від екрана.
— Це означає, що тепер він боїться тебе більше, ніж будь-кого. Ти — жива загроза.

Ці слова зависли в повітрі. Артем відчув, як старі спогади — допити, зруйновані надії, холодні погляди колег — знову піднімаються з глибини. Але цього разу він не відступав.

— Якщо так, — сказав він твердо, — значить, настав час поставити крапку.

Телефон знову задзвонив. Цього разу номер був зашифрований. Артем увімкнув гучний зв’язок.
— Гайдук, — пролунало знайоме, але давно не чути голос. — Ти зіпсував дуже багато планів.

Софія напружено стиснула пальці. Марко повільно підвівся.

— Юра, — спокійно відповів Артем. — Дивно чути тебе без посередників.

— Ти навіть не уявляєш, у яку прірву зробив крок, — голос Юри був холодний, майже байдужий. — Ще не пізно зупинитися.

Артем посміхнувся — коротко, без радості.
— Пізно. Ти сам усе зробив.

Пауза затягнулася.
— Я можу знищити тебе ще раз, — сказав Юра тихіше. — І цього разу — назавжди.

— Спробуй, — відповів Артем. — Але тепер я не сам.

Зв’язок обірвався.

У кімнаті запанувала тиша, важка й густа. Софія першою порушила її:
— Це була пряма погроза.

— Так, — кивнув Марко. — І водночас — помилка. Він вийшов на контакт. Це означає, що він нервує.

Артем підвівся. Його погляд був зосередженим, рішучим.
— Ми більше не ховаємося. Наступний крок — офіційні свідчення. Публічно. З іменами.

— Ти розумієш, що після цього дороги назад не буде? — запитала Софія.

Він подивився на неї уважно, тепло, але без вагань.
— Я давно йду без дороги назад. Питання лише в тому, чи готові ви йти зі мною.

Софія зробила крок уперед.
— Я вже зробила свій вибір.

Марко коротко кивнув.
— І я теж.

За вікном починався дощ — різкий, неспокійний, наче саме місто реагувало на те, що насувалося. Артем дивився на темне небо й відчував: попереду — відкрита прірва. Але іноді лише зробивши крок у неї, можна нарешті дістатися правди.

Вони більше не тікали. Вони йшли назустріч удару — свідомо, разом і до кінця.