Розділ 49. Тріумф тіні

Галявина поступово занурювалася в ранковий туман. Сонячне світло пробивалося крізь хмари, але холодна волога проникала крізь одяг, змушуючи Артема, Софію та Марка рухатися швидше. Кожен крок був обережним, але впевненим — вони знали, що відступати більше нікуди.

— Дивіться, — тихо прошепотіла Софія, вказуючи на стару фортецю на горизонті. — Тут Юра часто проводив зустрічі.

Артем оглянув споруду. Вона стояла похмуро серед лісу, з кам’яними стінами, що приховували таємниці і небезпеки.
— Це наша мета, — промовив він. — І ми дійдемо до неї живими.

Марко переглянув карту старого чоловіка.
— Є вузький прохід із північної сторони, — сказав він. — Якщо йти тихо і швидко, ми можемо уникнути основної охорони.

Вони рушили вперед, майже непомітно, туман обволікав їхні фігури, роблячи невидимими. Серце Артема билося швидко, але він контролював дихання, концентруючись на кожному русі.

Раптом із-за дерев пролунали крики: група охоронців помітила їх. Артем миттю притиснув Софію до себе, а Марко, діючи спокійно і чітко, кинув у бік шумовий камінь, відволікаючи увагу.

— Вперед! — крикнув Артем, і вони кинулися вузьким проходом.

Дорога вела до старого підземного ходу, який з’єднував галявину з фортецею. Кожен крок лунав відлунням, але Артем вів групу впевнено, знаючи, що кожна секунда може врятувати їм життя.

Нарешті вони опинилися під стінами фортеці. Артем підняв руку, зупиняючи Софію і Марка.
— Зараз ми повинні діяти швидко і тихо. Один необережний рух — і все пропало.

Софія кивнула, а Марко перевірив зброю. Тиша навколо була майже непомітною, але кожен звук здавався гучним і небезпечним.

— Підемо разом, — промовив Артем. — І цього разу минуле не керуватиме нами.

Вони ступили вперед, у темряву фортеці, не знаючи, що всередині на них чекала не лише охорона, а й несподівані відкриття, які могли назавжди змінити їхні життя.

Попереду — вирішальна гра тіней, де кожен крок може стати останнім, а кожне рішення — рятівним або смертельним.