Розділ 47. На межі

Верхівки скель почали червоніти від першого світла ранку, а ущелина залишалася холодною і тісною. Артем, Софія та Марко дихали важко, серце билося шалено, але вони знали: зупинятися тепер — смертельно.

— Ще трохи, — прошепотів Артем, ведучи Софію по вузькій тропі, що вела до виходу.

Марко залишався позаду, прикриваючи їх. Він відчував, як напруга зростає: вороги не відступили, вони слідували за ними крок у крок, використовуючи кожну тінь, кожен камінь для переваги.

Раптом із-за виступу скелі пролунали постріли. Артем кинувся вперед, встигаючи вчасно підштовхнути Софію до укриття. Металевий звук кулі, що пролетіла поруч, змусив їх серця прискоритися.

— Тримайся! — крикнув Марко, стріляючи у відповідь у темряву.

Софія ледве трималася на ногах, але Артем притиснув її до себе, даючи силу власним прикладом. Він відчував, як страх змішується з рішучістю: відступати неможливо, інакше все марно.

Ще кілька кроків — і вони опинилися на вузькому плато, яке виходило на сонячну галявину. Світло освіжило їхні обличчя, і у серцях пробудилася надія.

Але спокою не було: за галявиною стояли вороги, ховаючись у тінях дерев. Їхні обличчя не видно, але погляди були пронизливі.

— Це кінець дороги, — прошепотіла Софія, стискаючи руку Артема.
— Ні, — відповів він, — це початок нашого удару.

Марко вистрілив у повітря, привертаючи увагу, і вороги миттєво рушили на них. Артем схопив Софію за руку і кинувся в бік, ведучи її до найближчого дерев’яного укриття.

— Тримайся міцно! — крикнув він, коли кулі свистіли над головою.

Сонце пробивалося крізь тіні дерев, освітлюючи їхню боротьбу. Кожен рух був рішучим, кожен крок — боротьбою за життя.

У цей момент вони зрозуміли: на межі страху народжується справжня відвага, і лише разом вони зможуть пройти крізь пастку, що стоїть попереду.

Наступна битва була не за крок, а за все.