Розділ 46. Перший удар

Ущелина огортала героїв тінями, а кам’яні стіни відбивали кожен звук, підсилюючи відлуння кроків переслідувачів. Артем, Марко та Софія зупинилися, прислухаючись. Відчуття небезпеки наростало, як електричний розряд у повітрі.

— Вони йдуть безшумно, — шепотів Марко, притискаючи зброю до грудей. — Потрібно діяти швидко.

— Зліва є вузький прохід, — тихо промовила Софія. — Можемо обійти їх, але ризик великий.

Артем кинув швидкий погляд уздовж ущелини, визначаючи план:
— Розділимося. Я йду з Софією по вузькому проходу. Марко прикриє тильний. Тільки обережно.

Вони рушили. Перші кілька кроків пройшли тихо, майже безшумно. Але раптово зі скельного виступу пролунали крики: вороги помітили рух.

— Вони нас бачать! — крикнув Марко.

Із темряви вискочила група людей у масках, озброєних пістолетами. Перший удар був несподіваним: кулі пробили повітря, створюючи лісові ехо.

Артем миттю кинувся вперед, прикриваючи Софію своїм тілом. Він відчував, як серце калатає, а адреналін затьмарює страх.

Софія прислухалася до команд Артема, кожен рух був синхронізований з ним. Разом вони ухилялися від пострілів, використовуючи кам’яні виступи як укриття.

Марко, залишившись позаду, майстерно відволікав ворогів, кидаючи каміння та створюючи шум. Його тактика спрацювала — кілька нападників відволіклися, що дало можливість Артему і Софії просунутися далі ущелиною.

— Лише кілька метрів до виходу, — промовила Софія, ледве стримуючи страх. — Потім… свобода.

Артем кивнув, стискаючи руку на руків’ї ножа.
— Тримайся. Ми виберемося. Разом.

Темрява ущелини змішалася з димом і пилом, а перші промені сонця почали пробиватися крізь вершини скель, немов обіцяючи, що навіть після першого удару життя все ще можна повернути.

Попереду — вирішальна сутичка, яка змінить хід їхньої дороги.