Розділ 45. Невидимі пастки

Ранок почався ще до того, як сонце піднялося над лісом. Артем, Марко та Софія рушили старою стежкою, що звивалася між високими соснами. Вузька дорога ховала у тіні кожен їхній крок, і здавалося, що самі дерева спостерігають за ними.

— Вони йдуть за нами, — тихо промовила Софія, озираючись. — Вчора помітила сліди на галявині — свіжі.

— Значить, ми не одні, — відповів Артем, стискаючи ніж. — Але тепер у нас перевага: ми знаємо стежку.

Марко зупинився біля невеликого куща, прислухаючись до шелесту:
— Там щось рухається… чи то тварина, чи… хтось нас підслуховує.

Їхнє пересування ставало дедалі обережнішим. Кожен звук — падаюча гілка, крик птаха — відлунював у їхніх серцях, підкреслюючи небезпеку.

— Треба бути готовими до пастки, — промовив Артем. — Не можна дозволити їм нас розділити.

Вони йшли далі, і стежка привела їх до вузької ущелини, оточеної високими скелями. Тут вже не було жодного укриття — тільки кам’яні стіни та гострі виступи.

— Це наш шанс і наш ризик одночасно, — сказав Марко. — Кожен крок тут може бути останнім.

Софія взяла його за руку:
— Разом, — тихо сказала вона.

Артем кивнув, відчуваючи, як рішучість змішується з тривогою. Вони пройшли кілька метрів ущелиною — і раптом глухий звук впав за ними.

— Хтось йде! — шепнув Марко.

Темні силуети з’явилися на початку ущелини. Вони рухалися тихо, але швидко. Тепер стало ясно: ворог чекав їх тут, у пастці.

— Стримай дихання, — наказав Артем. — Ми в невидимій війні, де навіть шум може стати смертельним.

Софія притиснулася до нього, Марко напружив пальці на зброї. Кожен з них відчував: зараз — не час для страху, лише для рішучості.

І ущелина, що здавалась тишею, зараз перетворилася на арену, де невидимі пастки могли визначити їхню долю.

Попереду — перша справжня перевірка їхньої відваги.