Розділ 42. Сліди у вогні

Ранок видався гарячим — не через сонце, а через новини. На всіх телеканалах крутили відео з Марком Кривенком. Він виступав наживо, показуючи документи, які раніше бачили лише кілька людей у кімнаті Романа. Репортаж ішов під заголовком:

«Викриття століття: хто стоїть за фінансовою змовою “Ланітрейд”?»

Роман дивився на екран, стоячи біля стіни, і стискав кулаки.
— Він ризикує, — тихо сказав він.
Настя кивнула:
— Але інакше ніяк. Якщо не заговорити зараз — усе зникне.

Телефон Олександри задзвонив. Вона коротко вислухала й різко вимкнула зв’язок.
— У нас проблеми. Склад, де зберігали частину матеріалів, згорів. Пожежники кажуть, що займання “випадкове”. Але камери спостереження вимкнули за годину до того.

— Юра, — сказав Роман майже без емоцій. — Він чистить усе, що може.

Він підняв очі на Настю.
— Треба дістати резервні копії. Марко має другу флешку, ту, що залишив “на всяк випадок”.

— Він зараз у редакції, — втрутилася Олександра. — Але до нього вже їдуть. Я отримала повідомлення від нашого зв’язкового в поліції: група невідомих людей з підробленими посвідченнями.

— Тоді не гайте часу, — різко сказав Роман. — Їдемо.

Коли вони прибули до редакції, вулиця вже гуділа від сирен. Будівля диміла — пожежа тільки-но згасла. Поліцейські оточили периметр, журналісти знімали хаос на телефони.

— Ні, ні… — прошепотіла Настя, кидаючись уперед. — Марко ж був тут!

Вони прорвалися крізь натовп. Усередині — кіптява, задимлені сходи, уламки скла. І серед цього — знайомий чорний рюкзак. Цілий, але обгорілий з одного боку.

Роман схопив його, відкрив. Усередині — камера і металева флешка. Ціла.

— Живий, — пролунав голос іззаду. Це був сам Марко — закопчений, у розірваній сорочці, але живий. — Вони встигли підпалити поверх. Якби не охоронець — я б не вийшов.

Він глянув на флешку і видихнув із полегшенням:
— Це копія. Усе ще з нами.

— Тепер це не просто справа, — сказала Олександра. — Це війна.

Увечері вони сховалися у безпечному місці — старій квартирі на Подолі, яку знайшли через журналістську мережу. Вікна заклеїли папером, світло — мінімум.

Роман сидів біля столу, тримаючи флешку між пальцями.
— Вогонь усе знищує. Але не правду. Її можна лише на мить сховати.

Настя поклала руку на його плече:
— Ти сам колись казав — у темряві краще видно, де світло справжнє.

Він усміхнувся ледь-ледь.
— І ти все запам’ятовуєш, так?

— Особливо те, що говорить людина, якій я довіряю.

У цей момент у кімнаті задзвенів телефон. Марко підняв — і обличчя його змінилося.
— Це був хтось із контактів у Службі безпеки. Вони кажуть, що завтра Юра скликає приватну зустріч. Він хоче домовитися.

— Домовитися? — гірко засміявся Роман. — Після двох пожеж і замаху?

— Він сказав одне: “Я втомився. Приходьте — і все закінчимо без крові.”

Настя подивилася на Романа, її очі блищали в напівтемряві.
— Це пастка.

— Може, — відповів він. — А може, шанс поставити крапку.

Він підвівся, і тінь упала на стіну, мов перед бурею.
— Завтра ми йдемо на зустріч. Але цього разу — граємо за своїми правилами.

За вікном спалахнула блискавка, освітлюючи місто, що готувалося до нової битви.
І ніхто з них не здогадувався, що ніч перед “мирною зустріччю” стане найнебезпечнішою у їхньому житті.