Розділ 41. Межа мовчання

Ранок у Києві був дивно ясним — після днів напруження небо виглядало спокійним, але кожен у команді знав: це лише передишка.

Новини про публікацію матеріалів вибухнули, як грім. Десятки сайтів цитували витяги з записів, телевізійні студії кликали експертів, а ім’я Юри раптом стало токсичним. Дехто з його партнерів почав поспіхом «зачищати» документи, але було вже пізно — докази розлетілися по міжнародних серверах.

Роман дивився на екран ноутбука, де в прямому ефірі виступала Олександра. Вона говорила рівним голосом:
— Ми маємо справу не лише з економічною змовою. Це — механізм впливу, який роками корумпував право, пресу й уряд. Ми не називаємо імен, яких не можемо довести, але факти вже в руках слідства.

Настя стояла поруч і бачила, як він напружено стискає пальці.
— Ти все ще не віреш, що ми дійшли сюди? — запитала тихо.
— Вірю, — відповів він. — Але знаю, що після такого вони не мовчатимуть.

Вже за кілька годин після ефіру почалися дзвінки. Спершу журналісти — потім адвокати, потім… анонімні повідомлення. Погрози, фальшиві «спростування», зламані сторінки в соцмережах. Коли ввечері зник один із охоронців, стало ясно — Юра не зник із карти, він просто змінив тактику.

— Вони не стріляють, — сказав Марко, переглядаючи нову хвилю фейкових постів. — Тепер вони ламають репутації. Це війна інформації.

— Тоді ми граємо за їхніми правилами, — відповіла Олександра. — Але з правдою на нашому боці.

Уночі Роман не міг заснути. Настя лежала поруч, її подих був спокійний, але він чув кожен звук за вікном. На тлі шуму міста він уловив знайоме відчуття — те саме, що тоді у Львові, коли все тільки починалось. Інстинкт: за ними знову стежать.

Він тихо підвівся, підійшов до вікна. На протилежному боці вулиці стояла машина з вимкненими фарами. У ній — темна постать, ледь помітна. Роман узяв телефон, зробив кілька знімків і переслав Олександрі. Відповідь прийшла через хвилину:

«Не панікуй. Ми підключимо команду з відстеження. Але не виходь сам.»

Він повернувся до ліжка, сів поруч із Настею. Вона прокинулась і подивилася на нього:
— Знову?
— Так. Але тепер я не дам їм нас застати зненацька.

Наступного ранку команда зібралася у новому приміщенні — старій будівлі колишнього банку, яку тимчасово надали під офіс-укриття. На столі лежали роздруківки: електронні листи, платіжки, контракти, витяги з телефонних розмов. Роман глянув на все це і зрозумів — ось вона, матерія зла, розкладена по аркушах.

— Ми маємо перейти в наступ, — сказав він. — Не чекати реакції. Ми мусимо вдарити по самому центру — довести, що Юра купував вплив у міністерстві.

Марко погодився:
— Є контакт у відомстві, який готовий свідчити. Але він просить гарантії безпеки.

— Забезпечимо, — коротко кивнула Олександра. — Тільки зробіть запис. Якщо це справжній свідок — його показання стануть ключем.

Після короткої паузи Настя промовила:
— Знаєте, що мене лякає найбільше? Не кулі. А те, що після всього цього люди можуть просто… забути. Прокрутять новини, пожаліють — і підуть далі.

Роман глянув на неї довго і серйозно.
— Ми не дамо забути. Бо тепер ми — не просто двоє, що виживають. Ми ті, хто говорить, коли інші мовчать.

Цього вечора вони всі вперше за багато тижнів сіли за один стіл — не як втікачі, а як команда.
Хтось жартував, хтось мовчав, але у кожному погляді відчувалося: страх поступається місцем віри.

Десь за вікном завив вітер, і Роман подумав, що, можливо, це знак — буря не минула, але тепер вони вже всередині неї, і дорога тільки починається.

І там, де колись була тиша страху, тепер звучав голос правди — тихий, але незламний.