Розділ 38. Останній шанс

Світанок над Львовом був холодний і тривожний. Мокра бруківка блищала, мов дзеркало, у якому відбивались неон і тінь втечі. Троє втікачів вийшли з підземного ходу неподалік старої друкарні. Роман витер обличчя, покрите потом і сажею, та глянув на Настю — вона виглядала втомленою, але в очах палала рішучість.

— Сюди вони не дістануться швидко, — сказав Ігор, прикриваючи люк. — Але час не на нашому боці. Юра вже підняв усе місто.

Роман дістав флешку, стискаючи її в руці.
— Нам потрібен вихід на ЗМІ. Якщо ми це не оприлюднимо сьогодні, він знайде нас і знищить усе.

Настя підняла голову.
— Марко живий. Пам’ятаєш, він сказав, що має резервну копію записів на хмарі? Якщо добратися до його квартири, ми зможемо знайти доступ.

Ігор похитав головою.
— Його квартиру давно перевернули. Але, можливо, не знайшли те, що шукають. Марко був обережним — він тримав копії в друкарні, де друкував свої статті.

Роман глянув на нього недовірливо.
— Ти звідки це знаєш?

Ігор усміхнувся з гіркою іронією.
— Я ж допомагав Юрі ставити там прослуховування.

Тиша зависла між ними. Потім Настя зробила крок уперед.
— Значить, ти і знаєш, як його обійти. Тож веди.

Друкарня стояла в старому кварталі біля Підзамча. Усередині пахло фарбою й пилом, машини були покриті пилом, мов снігом. Ігор відчинив бічні двері ключем, який, як виявилось, досі носив у кишені.

— Тут, — прошепотів він, — за стелажем.

Роман відсунув металеву шафу, і за нею справді виявилась стара панель. Усередині — сейф, а в ньому маленький ноутбук і зовнішній диск.

— Це копії, — зітхнув Ігор. — Останні.

Настя швидко відкрила ноутбук. Екран ожив, і перед ними з’явився список файлів: контракти, аудіозаписи, відео переговорів.

Роман вдихнув глибше.
— Ми це зробили.

Але радість тривала недовго. На вулиці почувся рев двигуна, потім різкий скрегіт гальм.

Ігор виглянув у вікно — чорний позашляховик, двоє озброєних чоловіків.
— Вони знайшли нас.

Настя схопила ноутбук.
— Треба втекти через задній вихід!

— Пізно, — відповів Ігор. — Вони заходять з обох боків.

Роман озирнувся — двері вже хиталися.
— Тоді тримайся міцно. — Він підхопив металеву трубу. — Ми не віддамо це так просто.

Вибух скла, крик, глухий удар. Усе перетворилося на хаос.
Ігор кинув гранату-шумовуху, Роман затулив Настю — повітря вибухнуло глухим світлом і пилом.

Коли вони вискочили на задній двір, місто вже прокидалося. Люди визирали з вікон, не розуміючи, що відбувається. Настя бігла, стискаючи ноутбук, а Роман — прикривав її.

— До трамваю! — крикнув Ігор. — Там пересадимося на маршрутку, зникнемо серед людей!

Вони вскочили у вагон просто перед тим, як двері зачинилися. Позаду — постріли, крики, блиск фар.

Настя сховала ноутбук під сидіння, притиснулася до Романа.
— Ми змогли, — прошепотіла вона.

Він подивився на неї. Її волосся пахло дощем, а очі світилися теплом — тим, що тримало його живим серед темряви.

— Поки що, — відповів він. — Але далі буде складніше.

Ігор сидів навпроти, стискаючи старий мобільник.
— Я маю один контакт. Людина в Києві. Вона зможе передати ці матеріали міжнародним журналістам. Якщо ми доберемося — Юра втратить контроль.

— Тоді Київ, — сказав Роман. — Це наш єдиний шанс.

Трамвай рушив уперед, несучи їх крізь ранковий Львів — місто, яке тепер було ареною битви між правдою і темрявою.