Розділ 37. Вогонь на даху

Різкий гуркіт унизу підтвердив: часу більше немає. Хтось виламував двері. Дошки тріщали, сходами вже лунали важкі кроки.

— Швидше! — вигукнув Ігор і повів їх вузькими сходами нагору. Лампочка над головою миготіла, ніби серце, що б’ється в останні секунди.

Настя стискала руку Романа — її пальці були крижані, але рішучі.
— Не озирайся, — прошепотів він.

Вони вибігли на горище. Повітря пахло пилом і старими балками. Ігор підняв дошку, відсунув важку драбину й показав на люк.
— На дах. І не шуміть.

Щойно вони вилізли, знизу гримнув вибух — двері злетіли з петель. З темряви вирвалися крики.

Ніч над Львовом була глибока, чорна. Десь далеко світилося місто, але тут, між старими дахами, панував лише дощ і страх.

— Сюди! — Ігор подав знак, і вони перебігли через похилу покрівлю, ховаючись за димарями.

Кулі свистіли, розбиваючи черепицю. Настя пригнулася, але Роман закрив її собою, відчуваючи, як камінці б’ють по спині.

— Вони стріляють без попередження, — прошепотіла вона.

— Їм не треба попереджень, — відповів він. — Юра хоче, щоб нас стерли, а не затримали.

Попереду Ігор зупинився біля вузької металевої драбини, що вела на сусідній дах.
— Там у мене схованка. Пересидимо до ранку.

Він першим спустився, потім Настя, далі Роман. Щойно вони торкнулися землі, десь позаду пролунав новий вибух — частина даху обвалилася.

Вулиця була порожня, але десь унизу чулося гудіння моторів.

— Вони перекривають квартал, — сказав Ігор, озираючись. — Треба йти через каналізацію.

— Ти серйозно? — Настя здригнулася.

— Інакше нас просто розстріляють.

Вони забігли у двір, де за старим контейнером ховався люк. Ігор зняв решітку й першим спустився. Повітря було вологе, затхле, але внизу — темрява й безпека.

Роман допоміг Насті злізти, потім сам опинився внизу. Зверху почувся тупіт, а тоді — голос:
— Перевірити все! Вони десь поруч!

Ігор повів їх темним тунелем. Вода стікала по стінах, у калюжах відбивалося бліде світло ліхтаря.

— Це вихід до старого колектора, — сказав він. — Далі — на вулицю Личаківську. Там нас не чекатимуть.

— Звідки ти все це знаєш? — спитав Роман.

Ігор коротко зітхнув.
— Бо я сам будував схему для втечі… для Юри.

Роман зупинився.
— Ти був його тінню, так?

— Його мозком, — гірко посміхнувся Ігор. — Але колись треба спокутувати навіть чужі гріхи.

Попереду почувся шум води — вихід був близько.

Настя глянула на Романа:
— Ми справді зможемо його зупинити?

Він торкнувся її обличчя.
— Якщо разом — зможемо все.

Коли вони вийшли з тунелю, над містом уже займався світанок. Небо рожевіло над дахами, і в цьому світлі здавалося, що Львів знову дихає.

Але десь далеко, у своєму офісі, Юра вже знав, що вони живі.
І цього разу він не збирався залишати свідків.