Розділ 36. Той, хто знав занадто багато

Вони йшли мовчки крізь мокрі вулиці Львова. Ніч ковтала звуки, лише підошви шурхотіли по бруківці. Незнайомець ішов упевнено — ніби добре знав кожен двір, кожен закапелок цього міста.

Він зупинився біля старої кам’яниці з облупленими вікнами. Двері рипнули, і всередині запахло вогкістю й пилом.
— Тут безпечно, — сказав він. — Принаймні поки що.

У кімнаті горіла лише одна лампа, її світло хиталося, відкидаючи тіні на стіни. Настя сіла на стілець, а Роман залишився стояти — насторожений, готовий до всього.

— То хто ви? — спитав він нарешті.

Незнайомець повільно зняв каптур. Його обличчя було виснажене, на скронях — срібло, а в очах жила втома й твердість.
— Моє ім’я вам нічого не скаже, — відповів він. — Але колись мене знали як Ігоря Слободяна.

Роман завмер.
— Неможливо… Ви загинули три роки тому. Вибух у Києві.

— Так усім сказали, — тихо посміхнувся чоловік. — А я просто зник. І не дарма.

Настя нахилилася вперед:
— Ви були в команді Юри, правда?

Ігор кивнув.
— Ми працювали разом із самого початку. Я бачив, як він росте — з дрібного комерсанта до людини, яка тримає під контролем півкраїни. І бачив, як він перетворюється на монстра.

Роман насупився.
— І що вам треба від нас?

— Не від вас, — відповів Ігор. — Від нього. Юра має знати, що його час минув. У мене є частина доказів, яких не вистачає вам. А у вас — те, що потрібно мені, щоб добити його остаточно.

Настя глянула на Романа.
— Ви хочете союзу?

— Я хочу справедливості, — сказав Ігор. — Тільки не сплутайте її з помстою.

На мить у кімнаті запала тиша. Десь за вікном глухо проїхала машина, потім усе знову завмерло.

Роман повільно кивнув.
— Якщо ви кажете правду — ми граємо на одному боці. Але якщо це пастка…

Ігор подивився прямо в очі.
— Якщо це пастка — ви не встигнете її розпізнати.

Він поклав на стіл маленький диктофон.
— Тут розмова Юри з одним із міністрів. Після цього сумнівів не залишиться ні в кого.

Світло лампи здригнулося, і десь унизу, за стіною, пролунав тихий стукіт.
Ігор різко підвів голову.
— Нас знайшли.

Роман схопив Настю за руку.
— Вихід?!

— Через дах, — коротко відповів Ігор. — Але запам’ятайте: відтепер ви не просто втікаєте. Ви — останні, хто може сказати правду вголос.