Розділ 35. Незнайомець на даху

Блискавка розсікла небо, і в мить світла Настя чітко побачила — на даху стояв чоловік у темному плащі. Його силует був застиглим, немов кам’яним. Коли спалах згас, постать зникла, ніби її й не було.

Роман миттєво кинувся до вікна, відчинив його й висунувся назовні. Дощ знову почав накрапати, і вітер розвівав штори, наповнюючи кімнату холодом.
— Нікого, — буркнув він, вдивляючись у дах. — Але я його бачив. Це не привид.

Настя стояла позаду, тримаючи фото, яке досі стискала в руці.
— Якщо він стежив за нами, то, можливо, знає більше, ніж ми думаємо.

Роман різко повернувся.
— Можливо. Але чого він хоче? Нас попередити… чи знищити?

Вони швидко вдягнулися й вийшли у двір. Повітря було важке, пахло мокрим каменем і напругою. Ліхтарі мерехтіли, мов серця, що от-от зупиняться.

Роман обійшов будинок — жодних слідів. Лише мокрі відбитки на асфальті, які тяглися до арки.
— Тут проходив хтось нещодавно, — сказав він, нахиляючись. — І, схоже, поспішав.

Вони рушили слідом. Арка вела у старий двір, де дерева перепліталися над головою, утворюючи темний купол. У кінці двору блиснув ліхтарик. Хтось стояв там, обернувшись спиною.

— Хто ви?! — крикнув Роман.

Постать завмерла. Потім повільно повернулася. Настя ледве стримала подих — це був чоловік середнього віку з гострими рисами, змоклий, але спокійний.
— Не треба кричати, — промовив він рівно. — Я не ваш ворог.

— Тоді хто? — холодно спитав Роман.

— Той, хто колись знав Юру, — відповів незнайомець. — І той, хто не хоче, щоб ви повторили його долю.

Між ними повисла тиша. Лише дощ стукав по бруківці, наче відміряв час.

Настя зробила крок уперед.
— Ви знали Юру? Розкажіть усе.

Чоловік кивнув.
— Але не тут. Є місце, де нас не знайдуть. Якщо хочете правди — ідіть за мною.

Роман зустрівся поглядом із Настею. Її очі тремтіли, але вона мовчки кивнула.
І вони рушили за незнайомцем у ніч.