Розділ 34. Тіні минулого

Ранок зустрів Настю сірим небом і запахом дощу, що щойно минув. Вона стояла на балконі старої квартири, вдивляючись у горизонт, де туман повільно ковтав обриси міста. В голові не вщухали думки — усе, що вони дізналися останнім часом, перевертало її світ догори дриґом.

Роман спав на дивані в сусідній кімнаті. Його обличчя було втомленим, але спокійним — рідкісний стан, який Настя спостерігала останнім часом. Вона усміхнулася, глянувши на нього. Усі їхні труднощі, переслідування, небезпека — усе це здавалося тимчасовим, поки він поруч.

Та коли вона повернулася до столу, її погляд зупинився на конверті, який вони напередодні отримали без підпису. Білий, без адреси, лише чорна стрічка навколо — дивна, майже ритуальна. Вона розрізала його ножем, і зсередини випала фотографія.

На ній — вона сама. Стоїть біля будинку, де вони живуть зараз. Фото зроблене з відстані кількох метрів.

Настя відчула, як серце стислося. Хтось стежив за ними. І цей хтось знав, де вони.

Вона підбігла до Романа, різко розбудивши його. Той миттєво підвівся, побачив фото — і мовчки стиснув щелепи. Його очі стали крижаними.

— Це попередження, — сказав він тихо. — Нас хочуть злякати.

— Але хто? — Настя намагалася стримати тремтіння голосу. — Юра мертвий, Кравець у в’язниці… Хто ще?

Роман не відповів одразу. Він підійшов до вікна, відсунув фіранку і вдивився у двір. Там, за деревами, справді щось ворухнулося.

— Можливо, тіні минулого, — прошепотів він. — А може, те, що ми ще не розуміємо.

Настя поклала руку йому на плече.
— Ми впораємось. Разом.

Роман обернувся, зустрів її погляд — і вперше за довгий час його очі стали м’якими.
— Разом, — повторив він. — Тільки так.

У цей момент за вікном блиснула блискавка, і в мить світла Настя побачила на стіні навпроти — темну фігуру, що стояла на даху сусіднього будинку.
Тінь спостерігала за ними.