Розділ 33. Тиша перед бурею

Минуло три дні. Львів жив у дивному ритмі — мовчазному, напруженому. Місто, що завжди дихало історією, тепер нагадувало сцену після вистави: світло ще горить, але актори зникли за куліси.

По телевізору — тільки новини про скандал. “Викриття у справі бізнес-групи «Ланітрейд»”, “Зв’язки з високопосадовцями”, “Ймовірне замовне переслідування адвоката Романа Гайдука”…
Журналісти розривали ефір, аналітики сперечались у студіях.
Та справжні герої цієї історії — Роман, Настя і Марко — спостерігали за всім із маленької кімнати над кав’ярнею в передмісті.

— Ми зробили це, — тихо сказала Настя, вимикаючи звук телевізора. — Ти чув, як вони говорять про тебе? «Несправедливо засуджений адвокат, який повернувся, щоб відновити правду».

Роман посміхнувся кутиком губ.
— Гучно звучить. Але я просто хотів, щоб їхні обличчя побачили люди. Щоб нарешті зник страх мовчати.

Марко сидів біля вікна, друкуючи чергову статтю. Його пальці тремтіли від втоми, але очі світилися.
— Стороженко під арештом. Юра — у розшуку. Кажуть, він виїхав за кордон ще тієї ночі. Але все, що він будував, — розсипається, як пісок.

Настя підняла на нього погляд.
— І все ж, якось… тихо, правда? Після всього, що сталося, я очікувала гучніших наслідків.

— Це тільки затишшя, — відповів Роман, дивлячись у вікно. — Повір, буря ще попереду. Ті, хто стояв над Юрою, тепер втратили опору. І вони почнуть шукати винних.

Тиша знову опустилася на кімнату. За вікном чути було, як дощ б’є по черепиці, а внизу бариста розливає каву для ранкових відвідувачів. Звичайне життя — таке далеке від того, що відбувалось кілька днів тому.

Настя сіла поруч із Романом.
— Знаєш, я весь час думаю… — вона зупинилася, ніби боялася власних слів. — Ми почали це як розслідування. Але тепер… я не уявляю, що буде далі.

Роман повернувся до неї, дивлячись прямо в очі.
— Далі буде життя. Те, яке ми заслужили. І, можливо, вперше — без брехні.

Вона усміхнулася — тихо, щиро.
— Без брехні. Це звучить, як щось нове.

Марко підняв голову від ноутбука.
— Гей, романтики, — усміхнувся він, — ми ще не вільні. Я щойно отримав повідомлення від знайомого у Києві: кажуть, у справу втрутилася Служба безпеки. Вони шукають тебе, Романе.

— Мене? — перепитав він, насупившись.

— Так. Не як злочинця, а як свідка. Але... — Марко подивився у вікно. — Знаєш, що буває зі свідками у справах такого рівня.

Роман зітхнув.
— Тоді треба бути на крок попереду.

Настя торкнулася його руки.
— Ми впораємось. Разом.

За вікном небо починало світлішати. Львів поступово оживав, ніби не знаючи, що десь поруч — у тій самій тиші — народжується нова історія.

Роман дивився на місто й думав про те, як усе почалося: із одного листа, з однієї чужої біди.
І як цей лист привів його до правди… і до неї.

Він відчув, як Настя поклала голову йому на плече. І вперше за довгий час дозволив собі просто — дихати.

А десь далеко, у тіні великих кабінетів, уже визрівало нове зло.
Але поки що — тиша.
Тиша перед бурею.