Розділ 32. Полювання почалося

Ранок приніс не полегшення, а нову хвилю тривоги. Львів, ніби прокинувшись після пожежі, дихав напругою — у новинах говорили про «випадкове займання на складі», хоча всі, хто чув вибух, знали: це не випадковість.

Роман і Настя переховувались у старій квартирі на Знесінні. Вікна були закриті важкими шторами, телефон — вимкнений, а на столі лежали розкидані папери з друкарні.
Марко Кривенко, журналіст, сидів навпроти, блідий і виснажений, але очі світилися тією небезпечною рішучістю, яку Роман упізнавав.

— Якщо ми це опублікуємо, — сказав Марко, втупившись у монітор, — у них не залишиться способу зам’яти справу. Але…

— Але вони прийдуть за нами, — перебив його Роман. — Вони вже йдуть.

— Половина цих документів — скани підписів високопосадовців. Якщо хоч один адвокат підтвердить їхню справжність, це стане бомбою, — пояснив Марко. — Потрібно вийти в ефір наживо. Не стаття — відео, щоб його не встигли видалити.

Настя сиділа біля вікна, стискаючи в руках флешку.
— Ми можемо зробити це через міжнародний канал. Є знайомий у Варшаві, який працює на «Європейські репортажі». Вони мають прямий супутниковий зв’язок.

Марко кивнув. — Але треба якось дістатись до них. І бажано — живими.

Тиша зависла між ними. За вікном чулися сирени, а над містом пролітав гелікоптер — низько, повільно.

Роман встав, підійшов до Насті й торкнувся її плеча.
— Збирай речі. Їдемо зараз.

— Куди? — запитала вона.

— На вокзал. Але не прямою дорогою. Ми поїдемо через промзону, а далі — залізничними коліями. Там їхні люди нас не чекатимуть.

Коли вони вибралися з квартири, Львів зустрів їх дощем і запахом гару. Люди кудись поспішали, не помічаючи трьох постатей у капюшонах. Вулиці здавались безпечними, але кожен відблиск скла, кожна тінь змушували Романа тиснути Настину руку міцніше.

Біля трамвайного депо вони помітили чорний «Mercedes». Серце Романа стиснулося.
— Вони тут, — прошепотів він. — Йдемо через двори.

Вони побігли вузьким проходом між будинками, перестрибуючи через калюжі. Позаду почувся свист, потім — голос:
— Стояти!

Марко обернувся, побачивши двох чоловіків у чорному. Один тримав рацію, другий — пістолет.
— Бігом! — крикнув Роман.

Вони добігли до огорожі, перелізли, опинившись у старому складі. Всередині — ряди іржавих бочок, запах мазуту, темрява.

— Сюди, — показав Роман, відчиняючи двері, що вели до тунелю під коліями. — Це стара ремонтна шахта, вихід має бути десь біля вокзалу.

Вони спустилися вниз, і над головами загриміло — потяг проходив по рейках. Металевий звук перекривав усе, навіть подихи.

— Романе, — прошепотіла Настя, — якщо ми виберемось звідси…

— Ми виберемось, — твердо сказав він. — Бо тепер ми не просто тікаємо. Ми несемо правду.

Раптом у тунелі блиснуло світло — ліхтарі.
— Вони нас засікли, — сказав Марко. — Вони знають про цей хід!

Роман різко смикнув клапан старого трубопроводу. Залунало шипіння — з труби почала валити пара, закриваючи прохід густим білим туманом.
— Ходімо!

Вони бігли майже навпомацки, поки не вибігли в маленьке приміщення з іржавими дверима.
Роман ударив плечем — і двері відчинилися. Попереду — ранкове світло, шум потягів і запах мокрого металу.

Вони були біля станції.
Людський гомін, рух — все знову здавалося звичайним. Тільки серце билося скажено.

Марко дістав телефон.
— У нас п’ять хвилин, не більше. Я вмикаю прямий ефір.

Настя під’єднала флешку до ноутбука, що працював від портативної батареї. На екрані з’явився напис: "Передача даних. 23%..."

— Швидше… — прошепотіла вона.

Ззаду долинув шум — хтось біг по платформі. Постріли. Люди закричали.
Куля влучила в металеву колонку поруч із Марком, розсипавши іскри.

— Романе! — крикнула Настя.

Він кинувся вперед, прикрив її тілом. Дані передавалися — 70%... 85%...
— Ще трохи, — видихнула вона. — Ще трохи!

Раптом на платформу вибіг Стороженко — холодний, з обличчям, що світилось люттю.
— Кінець гри, Гайдук! — вигукнув він, піднімаючи зброю.

Роман не відповів. Він просто подивився на Настю — коротко, але в тому погляді було все: довіра, страх, любов.

100%. Передача завершена.
Екран спалахнув повідомленням: "Дані завантажено. Трансляція активна."

На телефоні Марка загорівся прямий ефір — зображення Юри, контракти, записи розмов.
Світ побачив усе.

— Ми це зробили… — прошепотіла Настя.

Стороженко натиснув на курок, але не встиг. Позаду нього хтось крикнув:
— Поліція! Зброю на землю!

Крики, шум, рух… і серед цього хаосу Роман узяв Настю за руку.
— Все тільки починається, — сказав він тихо. — Але тепер — уже не вони диктують правила.

І вони зникли в натовпі, залишивши позаду зруйновану імперію брехні.