Розділ 31. Тіні друкарні

Ніч опустилася на Львів важким серпанком. Вузькі вулички старого міста були майже порожні — лише кроки патрулів відлунювали вдалині, та рідкі ліхтарі відкидали на стіни спотворені тіні, схожі на привидів минулого.

Роман і Настя йшли мовчки. Кожен думав про своє, але їхні думки сходилися в одному: назад дороги вже немає.
В руках Роман стискав ліхтарик і старий ключ, який дав Юра. Настя несла невеликий рюкзак із ноутбуком, кількома батареями та флешкою — тією самою, через яку тепер за ними полювали.

Стара друкарня стояла біля підніжжя Замкової гори — непримітна будівля з облупленими стінами і вікнами, закритими брудними дощатими щитами. Колись тут вирували життя, запах фарби і гарячого металу друкарських машин, а тепер — лише гниль і тиша.

— Схоже, ніхто сюди не заходив десятиліттями, — прошепотіла Настя, коли вони обережно прослизнули всередину.

Роман освітив ліхтариком приміщення. Пил, обривки газет, іржаві шестерні — усе ніби застигло в часі. Вони пройшли вузьким коридором, що вів у зал, де колись стояли верстати. На стіні хтось залишив старе гасло, майже стерте:
"Слово — теж зброя."

— Символічно, — тихо сказав Роман. — Саме слово й може їх знищити.

Настя підійшла до стіни позаду старої друкарської машини. Вона згадала слова Юри: "Фальшива стіна. Кімната, де сховано правду."
— Тут, — впевнено сказала вона.

Вони відсунули важкий стіл, і під ним виявилась тонка лінія, ледь помітна у бетоні. Роман намацав невеликий виступ — і щось клацнуло. Секція стіни повільно відкрилася, оголюючи вузький прохід.

Повітря всередині пахло вогкістю й старим металом. Ліхтарик освітив невелику кімнату з сейфом у кутку. На підлозі — коробки з пожовклими документами, старі друкарські кліше, кілька конвертів із печатками.

Роман підійшов до сейфа. Замок уже був пошкоджений — хтось намагався його відкрити.
— Вони знали про це місце, — прошепотів він. — Але не встигли.

Після кількох хвилин зусиль дверцята піддались. Усередині лежала папка з грифом "Конфіденційно. Міністерство внутрішньої координації. 2011 рік."
Роман відкрив її, і Настя піднесла ліхтарик ближче.

Там були копії банківських переказів, схеми зв’язків між компаніями та державними структурами, а головне — фотографії.
На одній із них — Юра, Кравець, і ще двоє чоловіків, яких Роман добре знав. Один із них — підполковник Стороженко. Другий — колишній заступник міністра, нині кандидат у Верховну Раду.

— Це не просто корупція, — тихо промовила Настя. — Це система.

— І ми зараз тримаємо її серце в руках, — відповів Роман, вкладаючи папку до рюкзака.

У цей момент у коридорі щось скрипнуло. Обоє завмерли.
Тиша. Потім — глухий стукіт, наче хтось наступив на металевий лист.

Роман вимкнув ліхтарик і жестом наказав Насті сховатись. Вона присіла за верстат, затамувавши подих.
Двері друкарні повільно прочинилися. Хтось зайшов — двоє чи троє. Кроки глухо відлунювали по підлозі.

— Перевір тут, — почувся низький голос. — Вони десь тут.

Роман стискав у руці залізний ломик, який підібрав біля стіни. Кожен нерв у його тілі кричав: "Не зараз. Не помиляйся."

Світло ліхтарів прорізало темряву. Один із чоловіків підійшов до друкарської машини.
— Тут нікого, — буркнув він.

Настя затамувала подих. Прямо біля її ноги лежала гвинтівка освітлення — якщо вона зрушить хоча б трохи, звук видасть їх.

Раптом — короткий гуркіт: вітер вибив вікно на другому поверсі, і скло посипалося на підлогу.
— Що це?! — крикнув один із переслідувачів.

Роман скористався моментом. Він метнувся вперед, ударив одного ломиком, другому вибив ліхтар.
— Настю, біжи! — крикнув він.

Вона вискочила з укриття, стискаючи рюкзак. За спиною — крики, постріли. Світло миготіло по стінах, наче сама темрява спалахувала від страху.

Вони вирвалися на вулицю, дощ знову заливав усе навколо. Бігли вниз по схилу, де старий Львів зустрічав їх глухим шумом міста.
Позаду, у друкарні, спалахнуло полум’я — хтось підпалив приміщення, щоб знищити докази.

Настя обернулась лише на мить.
— Вони не зупиняться, правда?

Роман глянув на неї. Його очі були темними, як ніч над містом.
— Ні. Але тепер у нас є щось, чого в них ніколи не буде.

— Що саме?

— Правда. І люди, які готові її почути.

Він стиснув її руку, і вони зникли у провулку, де світло ліхтаря гойдалося, немов серце, що б’ється попри все.