Розділ 30. За межею страху

Сонце вже пробилося крізь ранковий туман, фарбуючи хмари у мідно-золотий колір. Та попри красу світанку, в повітрі стояла напруга — густа, майже відчутна.

Юра стояв нерухомо, стискаючи в руках чорну шкіряну рукавичку. Його голос, коли він заговорив, був хрипким, наче давно не вимовляв правди.

— Романе… Насте… Я не мав вибору. Коли все почалося, я просто виконував накази. Але потім зрозумів, що ми створили монстра. — Він підняв очі, і в них було стільки втоми, що навіть Настя відчула співчуття. — Ти пам’ятаєш Кравця? Він не просто суддя. Він — частина старої мережі, яка живе за рахунок страху і мовчання.

Роман зробив крок уперед, тримаючи папку ближче до себе.
— У цих документах є докази?

Юра кивнув.
— Так. Але не всі. Найважливіше заховано в місці, де ніхто не подумає шукати.

— І де саме? — спитала Настя.

Юра зиркнув довкола, наче боявся, що навіть дерева можуть його почути. Потім тихо відповів:
— У старій друкарні на Замковій. Там, де колись друкували підпільні газети. Є кімната за фальшивою стіною. Те, що ви шукаєте, — там. Але йдіть туди лише вночі. І самі.

Роман зустрівся з ним поглядом.
— А ти?

Юра гірко всміхнувся.
— Я залишуся тут. Може, вперше зроблю щось правильно.

Настя хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Вона лише кивнула.

Через кілька хвилин Юра зник у тумані, так само тихо, як і з’явився.

Роман глянув на Настю.
— Схоже, гра переходить у фінальну фазу.

Вона усміхнулася — тривожно, але з тією самою іскрою відваги, яку він колись у ній побачив.
— Якщо вже йти за межею страху, то разом.

Вони рушили з подвір’я, залишаючи за собою тільки відбитки на вологій землі — крихкі сліди людей, які більше не боялися темряви.