Розділ 29. Тіні на світанку

Світло ранку пробивалося крізь густий туман, який огортав старе подвір’я. Настя стояла біля воріт, вдивляючись у далечінь, де вулиця ще дрімала під сірим небом. Роман вийшов з будинку, тримаючи в руках папку з документами — ті самі, які вони вчора добули в архіві. У цих сторінках ховалася правда, яка могла або врятувати, або зруйнувати все, що вони будували останні місяці.

— Ти не спала, — тихо сказав він, наближаючись до неї.

— Не змогла, — Настя злегка усміхнулася, але її очі світилися тривогою. — Коли стільки часу шукаєш відповіді, а потім розумієш, що вони можуть коштувати комусь життя… важко спати спокійно.

Роман поклав руку їй на плече.
— Ми не можемо зупинитися зараз. Усе, що ми дізналися, — це ключ. Але комусь дуже вигідно, щоб цей ключ ніколи не потрапив до правильних рук.

У цей момент за парканом пролунав тихий тріск гілки. Настя різко обернулася, її серце підскочило.
— Хтось там є, — прошепотіла вона.

Роман зробив крок уперед, напружено вдивляючись у туман. Із-за дерев повільно вийшов чоловік у темному пальті. Обличчя його було напівзакрите шарфом, але голос, який пролунв, Настя впізнала одразу.

— Ви все ще не зрозуміли, що з деякими істинами краще не жартувати? — тихо промовив Юра.

Настя відчула, як холод пробіг по спині. Роман лише стиснув кулаки.

— Ми вже зайшли надто далеко, — відповів він твердо. — І тепер ти або допоможеш нам, або станеш черговою тінню минулого.

Юра на мить опустив очі, і в його погляді промайнуло щось схоже на сум.
— Ви не розумієте… Є люди, які стоять вище за мене. Якщо я заговорю — нас не буде нікого.

Роман зробив крок ближче.
— Тоді настав час перестати жити у страху.

Тиша, що повисла між ними, була важчою за будь-які слова. Десь у місті почав сходити сонце, але тіні на їхніх обличчях не зникали.