Розділ 28. Гра без правил

Ніч у Львові втратила тишу — тепер вона дихала переслідуванням. Сирени десь далеко, гуркіт машин, шурхіт шин по мокрій бруківці. Роман і Настя бігли крізь вузькі провулки, притискаючись до стін, коли повз пролітали чорні авто з затемненими вікнами.

— Вони прочісують район, — прошепотіла Настя. — Як вони нас так швидко знайшли?
— Юра має очі всюди. Навіть у поліції, навіть серед тих, хто називає себе журналістами, — відповів Роман. — Але тепер він робить помилку — діє надто відкрито.

Вони зупинилися біля старого складу на Замарстинові. Усередині пахло пилом і металом. Роман зачинив двері, засунувши засов, і, нарешті, вони змогли перевести подих.

— Нам потрібен план, — сказала Настя, дивлячись на нього. — Просто тікати — безглуздо.
— Згоден. — Роман сів на ящик і дістав із кишені телефон. — Але й атакувати без підготовки — самогубство.

Він набрав номер Марка Кривенка. Лінія довго мовчала. Потім почувся шепіт:
— Романе… Я ледве вирвався. Вони шукали мене біля редакції. Я сховав копії відео на сервері, який не зможуть відстежити. Але тобі потрібно дістатися до одного місця.

— Куди?
— Підземелля під колишнім архівом міської ради. Там колись був технічний вузол зв’язку. Тепер — наш єдиний шанс поширити докази.

— Ти впевнений, що це спрацює? — спитала Настя.
— Якщо встигнете до ранку — так. Якщо ні… тоді Юра першим добереться до даних і все зітре.

Лінія обірвалася.

Роман зустрівся поглядом із Настею.
— До ранку, — повторив він. — Це наш крайній термін.

Вони рушили знову. Місто ще спало, але здавалося, що хтось невидимий стежить за кожним їхнім кроком. На перехресті вони побачили, як повільно рухається чорний позашляховик. Роман схопив Настю за руку й затягнув у браму старого будинку.

— Це вони? — шепнула вона.
— Так. Але нас не побачили.

Вони стояли так кілька хвилин, поки позашляховик не зник за рогом. Потім Роман зняв із себе куртку, накрив нею Настю.
— Ти змерзла.
— А ти?
— Я звик. — Він усміхнувся коротко, майже непомітно. — Колись думав, що холод — це лише температура. А тепер знаю: це стан, коли втрачаєш віру.

— Але ти ж не втратив її, — тихо відповіла вона.
Він глянув на неї довго, потім просто сказав:
— Бо ти поруч.

Вони вийшли з брами і рушили вниз, у напрямку площі Ринок, де під старою ратушею колись пролягали технічні ходи. Вхід був замурований, але Роман знав інший шлях — через підвал старої книгарні.

Коли вони зайшли всередину, повітря різко змінилося — запах старого паперу, сирість і напівтемрява створювали відчуття, ніби вони потрапили в інший світ.

— Ось тут, — сказав Роман, відсуваючи стелаж із книгами. За ним відкрилася стара металева решітка.
— Звідки ти знаєш про це місце? — здивувалась Настя.
— Колись захищав людину, яка працювала тут. Вона показала мені вихід, якщо колись доведеться тікати від тих, хто грає без правил.

Вони спустилися вниз вузькими сходами. Під ногами — калюжі, кроки лунали гулко. Ліхтарик у руках Насті освітлював стіни, вкриті старими написами.

— Тут страшно, — прошепотіла вона.
— Страх — теж інструмент, — відповів він. — Якщо навчишся його контролювати, він тебе врятує.

На глибині кількох десятків метрів тунель розширився. Попереду було приміщення зі старими серверами й кабелями.
— Ось воно, — сказав Роман. — Марко мав рацію.

Настя підійшла до пульта, під’єднала флешку. Екран мигнув — і з’явився знайомий логотип старої системи архівування.

— Завантаження даних, — промовила вона. — Почалося.

— Скільки часу?
— Хвилин п’ять. Якщо не перервуть сигнал.

І саме в цю мить — кроки. Глухі, важкі, такі, що відбивалися луною по тунелю.

Роман обернувся, дістав пістолет, який забрав у переслідувачів.
— Настю, не зупиняй процес, що б не сталося.

У світлі ліхтаря з’явилися дві постаті. Попереду — Стороженко. Позаду — один із людей Юри.

— Кінець гри, Гайдук, — сказав підполковник, насуваючись уперед. — Віддай флешку, і, може, я залишу вас живими.

Роман зробив крок уперед, у голосі його не було страху:
— Ти граєш без правил, Стороженко. Але я теж навчився.

Настя стояла за пультом, руки тремтіли, але вона не відвела погляду від монітора.
3%... 7%... 11%...

Позаду — луна пострілів. Металевий відгомін розлетівся по тунелю.
Роман упав на одне коліно, але підвівся знову.
Настя закричала:
— Романе!

— Завантаження триває, — відповів він крізь зуби. — Не зупиняй!

Стороженко знову підняв зброю, але цього разу пролунало два постріли — один із його боку, другий із тіні позаду.
Із темряви вийшов Марко, тримаючи пістолет.
— Вибач, запізнився.

Стороженко впав.

Екран мигнув — 100%.

Настя витягла флешку, її пальці тремтіли.
Роман, спираючись на стіну, важко дихав.
— Ми зробили це…

Марко глянув на нього серйозно:
— Тепер треба вибратися звідси. Бо коли Юра дізнається, що дані пішли в мережу — він перетворить місто на пастку.

Настя підійшла до Романа, торкнулася його руки.
— Ми виберемось. Разом.

Він усміхнувся крізь біль.
— Разом, — повторив.

А десь угорі, над ними, Львів прокидався під перші промінці ранку, не підозрюючи, що цієї ночі його темні таємниці почали розкриватися.