Розділ 27. Пастка

Настя застигла, притиснувши долоню до грудей. Голос за дверима звучав надто впевнено, надто спокійно, щоб бути випадковим. Вона озирнулася — ноутбук, флешка, речі Романа. Все ще на місці. Вона згадала його слова: «Не відкривай двері нікому.»

— Я викликаю поліцію, — крикнула вона, намагаючись, щоб голос звучав твердо.

— Не роби цього, Анастасіє, — пролунав уже інший голос. Низький, знайомий, холодний. — Це нічого не змінить.

Вона впізнала його — голос належав Стороженку. Тому самому, кого Роман бачив із Юрою.
Кров відлила від обличчя.

Настя рвучко схопила флешку, сховала її у внутрішню кишеню куртки й тихо пересунулась до вікна. Знизу — мокра бруківка, два поверхи. Не смертельно, але боляче буде напевно.

Двері здригнулися від удару.
— Відчини, дівчинко, — сказав хтось інший, молодший. — Нам треба лише поговорити.

Вона не відповіла. Різко відсунула фіранку, відчинила вікно і, не думаючи двічі, стрибнула. Біль різонув у ногу, але вона одразу підвелась і кинулася до арки, що вела у двір.

Тільки б утекти. Тільки б дожити, щоб передати це Романові.

Тим часом Роман і Марко добігли до закинутої будівлі неподалік колії. Дощ заливав їх з голови до ніг, але вони майже не помічали цього.

— Вони втратили нас біля площі, — видихнув Марко, витираючи лоба. — Треба сховатися.
— Ні, — Роман глянув у темряву. — Треба повертатися до Насті. Вона сама.

— Якщо підеш туди зараз — тебе знищать, — Марко спробував зупинити його. — Ми маємо докази, маємо шанс. Не можна ризикувати.

— Настя — не просто свідок. Вона — причина, через яку я ще борюся. — Роман стиснув кулаки. — Якщо вони доберуться до неї, усе закінчиться.

Марко на секунду замовк. Потім кивнув:
— Добре. Але йдемо розумно. Через чорний двір, там є вихід до готелю ззаду.

Вони рушили в темряву. Місто дихало вологою і страхом. Ліхтарі миготіли, відкидаючи тіні, що здавалися живими.

Біля готелю вже стояли дві чорні машини. У коридорі виднівся силует Стороженка, який говорив по телефону.

— Так, її немає. Вікно відкрите. Мабуть, стрибнула.
— Знайдіть її, — пролунав у слухавці голос Юри. — Флешка має бути при ній. Інакше — кінець усім вам.

Роман чув це крізь прочинене вікно й ледве стримався, щоб не вдертися одразу.
Але тоді він побачив — за кілька кварталів, у туманному світлі, хтось біг уздовж дороги. Маленька постать у темній куртці. Настя.

Він кинувся за нею.

— Настю! — крикнув.

Вона озирнулася, очі широко розкрилися, коли впізнала його.
Але за спиною Романа вже з’явилися двоє переслідувачів.

— Біжи! — закричав він. — У парк!

Вона кинулася вперед, а Роман, не думаючи, розвернувся до нападників.
Удар, ще один — звук падіння у калюжу, брязкіт зброї.
Він діяв на інстинкті, як колись у юності на тренуваннях.

— Ти не втечеш від нас, Гайдук, — прохрипів один із них, підводячись. — Юра вже вирішив твою долю.

— Можливо, — Роман стискав металевий прут. — Але поки я дихаю, ніхто не торкнеться Насті.

Після короткої сутички нападники впали, один із них непритомний, другий кульгав, відступаючи.
Роман кинувся далі — крізь дощ, крізь тіні, туди, де світло ліхтарів малювало обриси Насті, що стояла біля старого мосту.

Вона тримала флешку в руках, тремтячи.
— Романе… вони знають, де ми.

Він підбіг, обійняв її, міцно, як людину, яку вже вдруге забирає в життя.
— Я знаю, — прошепотів. — Але цього разу ми не втечемо. Цього разу ми їх зупинимо.

Вона підняла на нього погляд, і в її очах було більше віри, ніж страху.
— Разом?

— Завжди.

Позаду, крізь шум дощу, знову почулися фари машин. Але тепер вони були не жертви — тепер вони знали, за що борються.
І голос правди, який вони несли, був уже не просто доказом. Це була надія.