Розділ 26. Голос правди

Ранок у Львові розпочався неприродно тихо. Дощ нарешті стих, але небо залишалось важким і сірим, ніби місто завмерло перед новим ударом.
Роман сидів біля вікна готельного номера, тримаючи чашку чорної кави, яку зварила Настя. Вона спала, загорнувшись у ковдру, і виглядала спокійною — настільки, наскільки може бути спокійною людина, що вчора тікала від озброєних переслідувачів.

Його погляд ковзнув по столу, де лежала флешка. Маленький предмет, який тепер важив більше, ніж усе його минуле.
Флешка з доказами, що могли зруйнувати імперію Юри… або знищити їх обох.

Коли Настя прокинулась, він уже був одягнений.
— Ти куди? — запитала вона, сонно протираючи очі.
— Шукати журналіста, про якого ти говорила. Марка Кривенка.

— Я з тобою.
— Ні, — різко відповів він. — Якщо щось піде не так, хтось має залишитися з доказами.

Настя хотіла заперечити, але побачила в його очах ту саму рішучість, яку вже знала — сперечатися марно.
Вона тільки сказала тихо:
— Повертайся. Без тебе я не піду далі.

Роман коротко кивнув.
— Пообіцяй, що не відкриватимеш двері нікому.

Марка Кривенка він знайшов у кав’ярні біля університету. Той сидів у кутку, з ноутбуком і стопкою паперів. Молодий, але з втомленими очима людини, яка бачила занадто багато бруду.

— Ви Роман Гайдук, — сказав Марко, навіть не підводячи голови. — Я чув про вас. Колишній адвокат, якого «поховали» за одну ніч.

— Я прийшов не за співчуттям. У мене є те, що може перевернути ваше розслідування.

Марко нарешті глянув на нього.
— Всі так кажуть. А потім виявляється, що це ще один фейк або приманка.

Роман поклав флешку на стіл.
— Перевір сам. Якщо хоч десята частина цього правда — твій матеріал зробить вибух по всій країні.

Журналіст під’єднав флешку до ноутбука.
Кілька хвилин мовчання — тільки звук клавіш і короткі вдихи.
Потім Марко завмер.
— Це… Це записи внутрішніх розмов бізнес-групи «Ланітрейд» і кілька контрактів із підписами чиновників. Якщо це справжнє… то Юра — не просто бізнесмен. Це людина, яка керує половиною тіньових потоків у місті.

— І не тільки в місті, — тихо відповів Роман. — Але йому допомагають зверху.

Марко нахилився ближче.
— У тебе є докази цього?

Роман кивнув.
— Один із його людей злив мені копії платіжних документів. Але після цього зник. І, здається, не з власної волі.

Журналіст на секунду замислився.
— Гаразд, я допоможу. Але ти розумієш, що після цього нас обох можуть прибрати?

— Я давно живу з цим ризиком.

Того ж вечора вони зустрілися знову — у машині Марка, припаркованій біля складів на околиці міста.
— Тут Юра має зустріч із кимось із поліції, — сказав Марко. — Мій інформатор повідомив, що це сам підполковник Стороженко. Якщо побачимо їх разом — це буде доказ.

Вони сиділи в темряві, чекаючи. Холод пробирав до кісток.
І нарешті — чорний «Mercedes» під’їхав до воріт.
З нього вийшов Юра, елегантний, впевнений, навіть уночі — як людина, що звикла до влади.
Другим вийшов високий чоловік у цивільному, але Роман одразу впізнав його.
— Стороженко, — прошепотів він. — Колись він свідчив проти мене.

Марко дістав камеру, почав знімати.
Юра потиснув руку Стороженку, і їхні голоси долинули крізь дощ:

— Усе має бути тихо, — сказав Юра. — Цього разу — ніяких слідів. Гайдука знайдуть завтра в річці.
— А дівчина?
— Вона — тільки важіль. Її можна залишити живою, поки не отримаю флешку.

Роман стиснув кермо так, що побіліли пальці. Його серце билося, як барабан.
Марко нахилився ближче:
— Маємо запис. Це кінець для них.

— Ні, — холодно відповів Роман. — Це тільки початок.

Коли вони поверталися до готелю, Роман відчував, що все йде занадто гладко.
Вулиці були порожні, але інстинкт підказував — за ними стежать.

І справді: у дзеркалі заднього виду миготіли фари чорного позашляховика.

— Готуйся, — сказав Роман, різко звертаючи вбік. — Нас засікли.

Машина позаду пришвидшилася.

— Вони не хочуть нас просто налякати, — прохрипів Марко. — Вони хочуть забрати флешку.

Роман натиснув на газ. Асфальт летів під колесами, фари розмазувалися в дощі, а серце билося лише одним ритмом — треба встигнути.

Він знав: Настя зараз чекає його в тому старому готелі, і якщо він не повернеться — вони прийдуть за нею.

І він не дозволить цього ніколи.

Дощ знову почав лити, коли машина врізалася у вузький провулок. Позаду — крики, фари, брязкіт металу.
Роман натиснув гальма, і вони обидва вискочили з авто, ховаючись за старою огорожею.

Марко стискав у руці камеру, де все ще миготів червоний індикатор запису.
— Ми повинні це передати, — видихнув він.
— Передамо, — відповів Роман. — Якщо доживемо до ранку.

У цей самий час, у номері «Вербової тиші», Настя почула тихий стукіт у двері.
— Романе? — обережно запитала вона.

Тиша. Потім — знову стукіт, але вже сильніший.

Вона зробила крок назад, і серце застукало в горлі.
За дверима хтось прошепотів:
— Відчиняй. Ми знаємо, що ти тут.