Розділ 25. Тиша перед бурею

Стара вивіска над готелем “Вербова тиша” тьмяно світилася у нічному дощі. Колись це місце було затишним притулком для подорожніх, але тепер виглядало забутим. Лише поодинокі ліхтарі підморгували крізь мокре повітря, а вітер грався рваними фіранками у вікнах верхніх поверхів.

Роман заглушив двигун і на мить завмер. Вулиця була порожня.
— Тут нас не знайдуть, — нарешті сказав він.

Настя сиділа поруч, закутавшись у його куртку. Від холоду й страху її губи трохи тремтіли, але в очах світилася впертість.
— Ти певен? — запитала вона.
— Ні, — коротко відповів він. — Але краще місця зараз немає.

Вони увійшли до готелю через чорний вхід. Усередині пахло старим деревом, пилом і спогадами. На рецепції нікого — тільки годинник на стіні цокав, відраховуючи секунди, ніби знущаючись із часу.

Роман знайшов ключ у скриньці й піднявся сходами.
— Номер сім. Старе щастя, — пробурмотів він із саркастичною посмішкою.

Кімната була проста: ліжко, потріскане дзеркало, маленьке вікно з видом на мокрі каштани.
Настя сіла на край ліжка, скинувши взуття.
— Вперше за день я відчуваю, що можу видихнути, — прошепотіла.

Роман сів навпроти, клацнув запальничкою, щоб перевірити, чи працює. Вогник на мить освітив його обличчя — стомлене, але зосереджене.
— Нам треба продумати наступний крок.

— Ми не можемо просто бігти, — сказала Настя. — Якщо Юра має зв’язки у поліції, то кожна камера, кожен патруль може працювати проти нас.

— Саме тому ми підемо інакше, — відповів він. — Ми змусимо його помилитися.

Він розгорнув мапу Львова й поклав поруч флешку.
— Тут дані, які доведуть його участь у кількох махінаціях. Але цього недостатньо. Треба знайти когось, хто оприлюднить усе це публічно. Журналіста або когось, хто не підкупний.

Настя замислено нахилила голову.
— Я знаю одну людину. Марко Кривенко, журналіст-розслідувач. Я писала йому колись про стажування, але він мені не відповів. Кажуть, він чесний до кісток.

— Якщо він ще живий після своїх статей, — знизав плечима Роман, — значить, він саме той, хто нам потрібен.

Настя тихо посміхнулася.
— Ти завжди такий холодний, Романе. Навіть коли жартуєш — це звучить, як вирок.

Він глянув на неї довго й серйозно.
— Я просто не хочу знову втратити когось.

— Ти не втратиш, — сказала вона майже пошепки. — Не цього разу.

Між ними зависла тиша — не порожня, а наповнена всім тим, що вони ще не наважувались сказати.
Дощ бив по вікнах, і світло з ліхтаря за межами кімнати відкидало на стіну їхні тіні — дві постаті, які вже давно не чужі одна одній.

Роман підвівся, підійшов до вікна, вдивляючись у темряву.
— Знаєш, що найстрашніше? — промовив він, не обертаючись.
— Що?
— Коли довго живеш у темряві, починаєш думати, що світло — це пастка.

Настя встала і підійшла до нього. Торкнулася його руки.
— А може, просто треба навчитися довіряти тому, хто тримає ліхтар.

Він подивився на неї — і вперше за весь цей час у його очах з’явилося щось м’яке, тепле, майже забуте.
— Якщо ти — той ліхтар, Настю… тоді, можливо, я ще маю шанс.

Вона усміхнулася.
— Тоді не втрать його.

Вони стояли біля вікна, поки дощ стікав по склу, стираючи межу між зовнішнім світом і цим тихим притулком. Десь у темряві місто готувалося до нового ранку, але для них ніч тільки починалася.

І десь глибоко обидва знали: після цієї ночі їхні долі вже ніколи не розійдуться.