Розділ 24. Межа страху

Металеві стіни ангара глухо відлунювали від гуркоту моторів, що наближалися.
Роман миттєво загасив світло ноутбука. Павло висмикнув флешку, і тиша опустилася на приміщення, як ковдра перед бурею.
Настя затримала подих.

— Скільки у нас часу? — шепнула вона.

— Хвилин п’ять, не більше, — відповів Павло. — Але якщо вони мають тепловізори — нас уже бачать.

Роман відкрив дверцята старої шафи, де лежала карта міста, ще з часів його адвокатських справ.
— Є чорний хід. Вихід через технічний тунель під ангаром, який веде до старої станції обслуговування. Якщо пощастить — вийдемо на дорогу біля лісу.

Настя кивнула. Вона намагалася виглядати спокійною, але руки тремтіли.

Роман подивився на неї — у її очах не було страху, лише рішучість.
І це змусило його серце битися швидше, ніж звук моторів за стіною.

Коли двері ангара вибили ударом, у приміщення влетіло кілька озброєних людей.
Павло кинув димову шашку, і густий сірий туман миттєво заповнив усе навколо.

— Біжи за мною! — крикнув Роман.

Вони пробігли між рядами старих ящиків, перескочили через перевернуту бочку й кинулися до люка в підлозі.
Роман смикнув кришку — метал скрипнув, і вони зникли під землею, залишивши позаду лише шум кроків і крики:
— Вони пішли вниз!

Павло прикрив люк за ними й кинув ще одну шашку. Коли все наповнилося димом, він стрибнув услід.

Темний тунель пахнув вологим бетоном і іржею. Ліхтарик у руках Романа мерехтів, але цього вистачало, щоб бачити мокрі сліди на підлозі.

— Це куди веде? — запитала Настя, намагаючись не задихатися.

— До старої СТО. Якщо пам’ять не підводить — там має бути вихід через яму для ремонту авто.

Позаду пролунали кроки — вороги теж спустилися в тунель.
Ехо віддавалося по стінах, наче звук наближався звідусіль.

Роман різко зупинився, озирнувся й витягнув пістолет.

— Павле, відволікай їх. Ми з Настею далі.

— Прийнято, — коротко кивнув Павло й розвернувся назад.

Настя схопила Романа за руку:
— Ти ж не залишиш його?

— Він знає, що робить. Без нього ми б не вийшли живими.

Їхні пальці торкнулися на мить — і ця мить здалася Роману довшою за все життя.
Він відчув, що не хоче її втрачати.

Через кілька хвилин вони вибралися з тунелю в стару станцію техобслуговування. Повітря тут було свіже, але пахло мастилом і пилом.
Назовні чувся шум сирен.

— Вони прочісують район, — сказала Настя, вдихаючи холодне повітря.

— Ми ще маємо шанс, — відповів Роман. Він сів біля стіни, перевіряючи флешку в кишені. — Усе, що нам потрібно, тут.

Вона дивилася на нього мовчки.
— Ти ризикуєш усім… навіть життям.

— Я вже його втратив, — тихо сказав він. — Ще тоді, коли довірився не тій людині.

— Але тепер у тебе є я, — шепнула Настя.

Роман підвів погляд. Її очі блищали у тьмяному світлі.
Він хотів щось сказати, але натомість просто торкнувся її руки.
— І цього мені досить.

На мить усе стихло — тільки дощ стукав по даху старої станції, а вогні міста тремтіли за обрієм.

А потім — короткий сигнал у навушнику:
— Романе, вони знайшли мене… — голос Павла тріснув у ефірі. — І… хтось серед них… це не просто охоронці Юри. Це люди з управління.

Роман і Настя переглянулися.

— Отже, — сказав він, стискаючи кулаки, — Юра має друзів у поліції. І гра тільки почалася.

Настя кивнула:
— Тоді ми підемо до кінця. Разом.

І вперше він посміхнувся — не з гіркотою, а з вірою.
Тому що попереду, серед дощу й темряви, у нього нарешті з’явилося те, чого не було давно — надія.