Розділ 23. Переслідування

Роман вилетів із будинку так, ніби земля горіла під ногами. Дощ шмагав по обличчю, холод пробирав до кісток, але він нічого не помічав. Тільки одне крутилося в голові: Настя зникла.
Він набрав її номер — «Абонент поза зоною досяжності».
Серце стислося.

— Павле, — кинув він у телефон, сідаючи в авто. — Діставай камери спостереження з району Погулянки. І знайди все, що зможеш про Олену Сафрон. Швидко!

Двигун заревів, і машина рвонула вперед. Мокрий асфальт блищав, як дзеркало, відсвічуючи червоними вогнями фар.

Настя бігла вузькими вуличками, стискаючи у кишені флешку. Волосся прилипло до обличчя, легені пекли від холодного повітря. Дощ робив місто невидимим, а серце калатало так, що здавалося — почують усі.

За спиною — кроки. Швидкі, важкі.
Вона озирнулася: двоє чоловіків у темних куртках. Один говорив комусь по рації.

— Вона на Саксаганського, перевіряйте двори!

Настя шугнула у прохід між будинками. Там, де стара цегла обсипалася з фасадів, і пахло мокрим пилом. Вона знала, що не зможе бігти довго. Потрібен телефон. Допомога.

На розі — кав’ярня, ще відкрита. Вона влетіла всередину, ніби за порятунком.
— Можна телефон? — прошепотіла баристі.
Та здивовано кліпнула очима, але подала старенький мобільний.

— Дякую… — Настя набрала номер.

— Алло! — Роман схопив слухавку. — Настю?!

— Романе… я в місті… мене переслідують…

— Де ти?

— Кав’ярня біля трамвайної зупинки на Саксаганського.

— Сиди там! Я вже виїхав!

Вона поклала слухавку й глянула у вікно. Один із переслідувачів стояв просто навпроти, під навісом магазину. Його очі ковзнули по склу кав’ярні — і зупинилися.

Настя завмерла. Потім схопила сумку й рвонула до заднього виходу.

Роман мчав крізь місто, і серце билося в такт дощу, що стукав по лобовому склу. Навігатор показував: Саксаганського — 2 хвилини.
Він різко звернув на вузьку вулицю, майже ковзаючи на повороті.

Попереду — миготіння трамвайних ліхтарів. І постать Насті, яка вибігала просто на дорогу. За нею — двоє переслідувачів.

— Настя! — крикнув він.

Вона обернулася. В очах — страх і полегшення водночас. Роман загальмував просто перед нею, відчинив дверцята.

— Швидше!

Вона вскочила в авто, і він одразу натиснув на газ. Позаду пролунало кілька різких ударів — по машині, можливо, палицями. Скло тріснуло збоку.

— Ти ціла? — кинув він, не відводячи погляду від дороги.

— Так… але Олена… — Настя зціпила зуби. — Її, мабуть, схопили.

— Головне — ти жива. А тепер — скажи, що це.

Вона дістала флешку. Маленький чорний носій у її долоні здавався важчим за все місто.

— Докази проти Юри. І твоє ім’я там теж є. Вона сказала, що колись тебе підставили.

Роман кинув короткий погляд на неї.
— Отже, усе почалося раніше, ніж я думав.

Вони зупинилися на околиці, у покинутому ангарі, де колись працювала охоронна фірма. Павло вже чекав, ноутбук під’єднаний до генератора.

— Ну що, — сказав він, вставляючи флешку, — подивимось, через що нас усіх хочуть прибрати.

На екрані з’явилися записи: переговори, схеми відмивання грошей, копії контрактів… і голос Юри:

“Позбудьтеся його. Гайдук більше не потрібен. Усе має виглядати як витік даних.”

Роман застиг. Кожне слово било, як куля.
Настя поклала руку йому на плече.
— Тепер у нас є шанс.

Він підняв на неї погляд — і вперше за довгий час у ньому промайнув вогонь.
— Так. Але тепер вони не просто вороги. Вони мисливці.

Десь у темряві за ангаром загуркотів мотор — хтось під’їхав.

Павло підвів голову:
— Нас знайшли.

Роман тихо сказав:
— Настю, тримайся. Тепер ми або виграємо — або зникнемо, як вона.